Читати книгу - "У що повіриш ти?, Сафі Байс"

− Минулого разу ми зустрілися вперше, − він видає залізобетонний аргумент.

− Щось сталося? Чому я тут? Хтось… − не можу вимовити вголос «помер».

− Усе так, як воно й має бути, − туманно відповідає Айгор. – Немає причин боятися, − він бере мене за руку. – Добре, що ти прийшла. У мене є для тебе щось особливе.

     Айгор відпускає мою руку й робить дещо несподіване, від чого я здригаюся ще дужче, ніж від нічного холоду, − видає різкий гучний свист, затиснувши два пальці в кутиках рота. Наче відповідь на позивний, десь зовсім поряд лунає іржання. За якусь мить з високої синьої трави виринає й летить до нас надзвичайної краси вороний кінь. Його грива й хвіст розвіваються густою чорнотою з відблисками синього. 

− Рат! – циган вітає коня простягнутою йому назустріч рукою. 

Кінь зупиняється, фуркає, проводить язиком по долоні господаря.

− Айгоре, де ти ховав цього красеня раніше? – я теж простягаю коневі долоню. 

Він обнюхує її, здіймає голову й дивиться мені просто в очі. Схоже, перевірку на запах та зовнішність я пройшла, принаймні невдоволення свого кінь нічим не виказує. Мені кортить торкнутися його чарівної гриви, що тепер, коли він стоїть, синювато-чорними хвилями спадає майже до колін звіра. Я обережно простягаю руку. Кінь не виявляє жодних заперечень. На дотик його грива зовсім не така м’яка, як  здається на погляд. Трохи жорсткості, трохи масності – така вона, приручена дикість. 

Я відчуваю, що серце моє б’ється, мабуть, удвічі дужче, ніж зазвичай – це все від захвату, що й досі не відпускає мене. 

− Айгоре… − мені бракує слів. Ні, насправді їх на думку спадає чимало: чудовий, чарівний, красивий. Але жодне з них і всі вони разом навіть близько не здатні висловити моїх відчуттів. 

− Це Рат, − говорить Айгор, стримуючи усмішку, яку, переконана, викликав мій надміру здивовано-зачудований вираз обличчя. – Однак це ще не все, − циган обіймає однією рукою мене за плечі, а другою простягає щось коневі. Той принюхується й швидко злизує непобачене мною «щось» з його долоні – Рат, де наша Касі? – питає циган. – Поклич її!

Кінь трохи піднімає морду, здається, він прислухується. Повертається до місяця, що неспішно здіймається небосхилом, і видає довге, неймовірно гучне іржання. Здається, що у мене тріснуть барабанні перетинки, але водночас я розумію, що цей звук по-дикому прекрасний. 

Я вдивляюся туди ж, куди спрямований погляд коня. Місячне світло трохи вибілює горизонт, тому спочатку здається, що нічого не відбувається. Та вже за кілька секунд я бачу силует ще одного коня. Виринаючи з молочно-синього сяйва, він стає чіткішим і наближається до нас. 

− Це Касі, − Айгор, задоволений виразом подиву і захвату на моєму обличчі, вже не стримує усмішку. Його золоте ікло яскравою зіркою спалахує від місячного доторку. 

Касі рівняється з Ратом. Вони обнюхуються. Це так ніжно, ніби поцілунок. 

Лише хвилину тому я думала, що Рат – найпрекрасніший із коней, яких я колись бачила. Але Касі затьмарює навіть його. Медовий відтінок шовковисто-лискучої шкіри, грива і хвіст набагато світліші – ніжно-кремові, очі – чисте золото навколо чорного ядра. Касі сама тягнеться носом до мене. Я ж просто стою в блаженному ступорі, не в змозі навіть простягти до неї руку. 

− Погладь її, − каже Айгор. 

Його голос приводить мене до тями. Я проводжу рукою її лобом, занурююсь пальцями в м’який пух гриви. На дотик вона відрізняється від Ратової – дійсно гладенька й наче невагома. 

− Звідки такі чарівні створіння в Таборі мерців? 

− Навіщо ці зайві питання? – в голосі Айгора чутно докір. – Просто насолоджуйся тим, що бачиш.

Ми мчимо на конях углиб трав’яного моря. Ні сідел, ні збруї – я притримуюся руками за шию Касі, намагаючись не дуже тиснути й не тягти за гриву. Ноги зводить від напруги, бо саме ними я тримаю рівновагу – вони міцно притиснуті до боків коня, і я боюся послабити хоч один м’яз − тоді, мені здається, точно опинюся десь унизу, у ковилі. Айгор тримається на Ратові набагато невимушеніше. Ці двоє наче взагалі злилися в одне. Здалеку достеменно б видалося, що це не кінь і вершник, а величний кентавр, утілений з давньогрецьких міфів. Вітер налітає на нас із правого боку, і моє волосся й грива Касі водночас здіймаються разом з ним.

− Ви прекрасні! – кричить Айгор. 

− Ви теж! − відповідаю я, перекрикуючи вітер. 

Свіжість, прохолода, нічна синява, розріджена місячним світлом. Швидкість, трохи страху, але ще більше захоплення. Я наче в найпрекраснішій точці світу, в найщасливішій миті свого життя. 

− Ми приїхали! – кричить Айгор. Вони з Ратом роблять півколо і зупиняються. 

Куди приїхали? Навколо ті самі трави. У який бік не глянь, краєвид  однаковий.  

Рат тупцює на місці, Айгор зістрибує з нього із легкістю циркового атлета. А я, поглянувши вниз, розумію, наскільки високо над землею. Як я взагалі видерлася на Касі? Ага, справді, мене ж підсадив Айгор. Але мені соромно зізнаватися в цьому нападі страху. Тому, як тільки Касі остаточно зупиняється, обережно сповзаю вниз. Яка радість торкнутися трави ногами, а не головою чи ребрами, що цілком могло би статися!