Читати книгу - "У що повіриш ти?, Сафі Байс"

Айгор погладжує Рата по спині й щось шепоче йому. Кінь нахилив до нього голову, ніби й справді уважно слухає. Касі ж починає пощипувати синювату траву, цілком забувши про мене. По завершенні свого нашіптування циган легенько вдаряє коня по стегну. Рат зривається з місця й за кілька секунд розчиняється у трав’яному морі. Касі піднімає голову, прощально торкається носом мого плеча і зникає слідом за ним. 

− Де ми? – питаю Айгора.

− А ти не бачиш? – він усміхається, розкидає руки в боки й кружляє на місці.

− Бачу траву і небо…

− Чи потрібно нам більше? − сміється Айгор, відриває мене від землі й ми кружляємо вже разом.

Відчуття невагомості й безтурботності наповнює мене і, здається, що немає нічого кращого, нічого важливішого, ніж ось так летіти-кружляти разом зі світом. Зрештою ми зупиняємося і падаємо на траву. Небо досі крутиться. Хочу подивитися на обличчя Айгора, але не можу навіть повернути голову. 

− Я хотіла спитати… − мовлення теж іще не зовсім прийшло до тями – слова звучать якось розтягнуто.

− Спитаєш, − говорить Айгор, − але трохи згодом. Зараз просто дай собі хвилинку й подивися на цей світ.

Все одно я не в змозі робити щось інше, тому користуюся його порадою. 

Дивитися на світ… Насправді я роблю це вкрай рідко. Перш за все, для цього потрібно зупинитися. Зупинитися й відірвати погляд від свого внутрішнього світу та спрямувати його на світ зовнішній. Побачити небо, увібрати в себе його спокій. Подивитись на птахів, відпустити свої думки слідом за ними. Стільки кольорів, текстур, цікавих ліній та фігур навколо! Варто тільки зупинитися. І подивитися навкруги.

− Айгоре, − я стискаю його руку.

− Про що ти хочеш спитати? − він повертається до мене.

Бачу над собою його обличчя – таке прекрасне, таке досконале. Торкаюся чорного з відблиском синяви волосся – воно схоже на гриву Рата – трохи жорсткувате – певно, від постійного перебування на вітрі. Як я можу закохатися в когось із живих, якщо мені так подобається мертвий? Навіть сама не усвідомлювала раніше, наскільки подобається.

Він нахиляється дедалі нижче й нижче… Його губи вже небезпечно близько… Як я можу?..

Поцілунок не менш холодний, ніж трава піді мною. Я розплющую очі і бачу над собою вже не те досконале обличчя, а синюватий череп. Золота коронка виблискує у верхньому ряді зубів, які тепер здаються просто здоровенними, чорні бездонні діри очей вирячилися на мене.

− Хочу бути живим, − голос Айгора звучить наче з погреба. – Хочу серце і гарячу кров, як у тебе, − череп наближається до мого обличчя. 

Я заплющую очі не так від страху, як від огиди. Холод черепа (зубів?) торкається моїх губ. 

− Ти можеш дати це мені, − тоненькі кістки його пальців на моєму обличчі. – Тільки ти можеш.

Я набираюся відваги, щоб подивитися ще раз на Айгора. Але, розплющивши очі, бачу знову його прекрасне лице.

− Що це було?  − відштовхую його руками подалі від себе і підхоплююся на ноги.

− Я попросив тебе про послугу, − знову звичний низький голос. Айгор теж підводиться, стає за півметра від мене.

− Яку ще послугу? – не хочеться навіть собі зізнаватися, що все я насправді розумію. Так, кожен може отримати завдяки мені що завгодно. Навіть нове тіло? Можливо.

− Сарін… − його погляд стає благальним. – Я міг би стати живим. І ми були б разом, − його рука, не кістки руки, а звичайного вигляду рука, легенько, самими пальцями, стискає мою. – Хіба ти не хочеш цього?

В одну мить у моїй голові на дуже швидкій перемотці прокручується історія: я повертаюся додому з цим красенем, знайомлю його з мамою, братами, подругами; можливо, ми одружуємося, та ймовірніше просто живемо разом. Ця частина досить приваблива на вигляд. Але ж доки триватиме те щастя? Хіба циган – це не перелітний птах? Хіба може втримати його одне місце, одна жінка? А коли він піде, що буде зі мною? Те саме, що після смерті Віктора? Ні, гірше, набагато гірше. Що тісніші стосунки, то болючіший розрив. І ще один момент – щоб зробити Айгора живим, з ним треба переспати. Тут, посеред синього поля, десь неподалік від Табору мерців. Із мерцем. 

− Сарін, − він вимагає від мене відповіді.

− Я не хочу, − дуже тихо відповідаю я. – Твоє місце тут. Ти вже помер одного разу… Навіщо тобі ще одна смерть?

− Мені потрібне ще одне життя, − він стискає обидві мої руки. Досить сильно, як на мертвого хлопця. – Я помер занадто рано. Мене вирвали з моєї молодості, щоб вкинути одразу у смерть. В мене не було дружини і дітей, я ніколи не був із жінкою… Сарін!

Оце мене вже бісить!

− Ти будеш тиснути на жалість? Серйозно? 

− Тобі ж навіть нічого не доведеться робити, − голос цигана стає все більш улесливим, а погляд – масним. 

− Та пішов ти! – вивільняю свої руки, відступаю на кілька кроків. Саме час тікати, та я не знаю, куди бігти й де шукати вихід. 

− Красуне, у тобі стільки гонору! – Айгор посміхається, золоте ікло відвертає мою увагу своїм блиском. На якусь секунду втративши пильність, я опиняюсь у капкані його рук. Коли він устиг опинитися в мене за спиною? Намагаюся розтиснути ці нав’язливі обійми, але руки мої самі відсахуються, наче обпечені – вони торкнулися до блідо-синіх кісток.