Читати книгу - "Дуже погана няня , Кетрін Сі"

– Слухаю! 

– Вітаю, ви Келі Шерідан? – Жіночий голос. 

– Так, а ви хто? 

– Я телефоную Вам з лікарні, до нас потрапив Метью Шерідан, – серце завмирає від цього імені. – Це Ваш батько? 

– На жаль. 

– Ваш батько у критичному стані, його знайшли на вулиці побитим. – Очікує моєї реакції та я мовчу. – Ви можете приїхати? 

– Ми з ним давно не спілкуємося, у нас погані стосунки. 

– Чи є ще хтось з родичів? 

– Ні. Я на щастя єдина донька. – На тому кінці я чую зітхання. – У якій він лікарні? 

– Центральна лікарня, – її глос пожвавішав. – Ви приїдете?

– Він може померти?

– Так, в нього дуже критичний стан. 

– Я приїду. – Хочу бути поруч, якщо цей покидьок помре. 

– Чекатиму на Вас. 

Виклик завершується і я йду до кабінета Адама. 

– Можна? 

– Так, заходь. – Чоловік так само сидить на дивані. – Щось сталося?

– Я можу сьогодні піти трохи раніше? – Відривається від ноутбука. – У мене з'явилися термінові справи. 

– Які? 

– Не можу розказати, це особисте. 

– Побачення? – З підозрою дивиться на мене. 

– Не зовсім, але можна сказати й так. – Побачення з тим, кого я б ніколи в житті не хотіла бачити. 

Адам мовчки дивився на мене, я не розуміла про що він думає, та здавалося ніби він злиться. 

– Йди, – байдужим голосом. – Завтра прийдеш на роботу раніше. 

– На скільки раніше? 

– На дві години. 

– Гаразд. 

Мені не подобається така умова, бо тоді я маю бути на роботі о шостій ранку, але я згодна на це, якщо зможу побачити, як помре той чоловік. Не хочу його навіть за батька вважати. 

– Тоді, ти вільна на сьогодні. – Повертається до роботи. 

– Дякую. 

 

Вийшовши з таксі я попрямувала до лікарні. Дізналася у якій палаті знайти його і пішла туди. Біля палати мене зустріла медсестра. 

– Ви Келі? 

– Так, як він? 

– Його тільки перевели з реанімації. — Каже співчутливим голосом. – Дуже мало шансів, що він прийде до тями, а якщо й прийде, то може залишитися інвалідом. 

– Зрозуміло. – Медсестра співчуває йому, не знаючи яка жахлива він людина. – Я можу увійти до палати?

– Так, звичайно, – пропускає мне. – Але не довше ніж десять хвилин. 

– Гаразд, – всередині все стискається. 

Я побачу цього покидька через стільки років. Увійшовши до палати я побачила тіло чоловіка, до якого було приєднано апарат штучного дихання. Підійшовши ближче я побачила його обличчя. Воно так саме, що й десять років тому. Жахливе обличчя вбивці. 

– Сподіваюся ти тут і здохнеш, – ледь посміхаюся. – Ти сам винен в тому, що так закінчиш… Гори в аду покидьку!... Тільки спробуй не померти і тоді я сама вб'ю тебе. 

Виходжу з палати. Медсестри немає, тож я сідаю біля палати. Години прийому тут до восьмої вечора, тож побуду тут, а потім піду. 

 

Було вже пів на восьму і я вже збиралася йти, та до палати забігла медсестра. 

– Пацієнт прийшов до тями! - Кричить на весь коридор. – Лікаря! 

Прийшов до тями? Якого хріна? Хіба не вона сказала, що шанси мізерні? У палату зайшла ще одна медсестра та лікар. Скориставшись хаосом, що відбувався тут, я зайшла за ними і ніхто не звернув на мене уваги. Я бачила, як довкола батька бігають і намагаються перевірити його стан. Його очі були розплющені, а голова повернута у мій бік. 

– Ти навіть померти нормально не можеш, – він дивиться на мене, але на обличчі ніяких емоцій. – Ще побачимося, татку. 

Виходжу з палати, а потім і з лікарні. 

Тільки даремно витратила на нього час. Цей живучий козл так просто не під на той світ. Я могла б повернутся і вбити його одним пострілом, та я не хочу ламати своє життя через нього. Вбивство потрібно ретельно планувати, а не діяти на емоціях. Притискаючи сумку з пістолетом до себе я впевнено пішла на зупинку. 

 

♡♡♡

 

До дому я повернулася доволі пізно й відразу пішла в душ. Хотіла змити з себе запах лікарні. А після душу я пішла готувати вечерю. 

Я поставила запіканку в духовку й в двері подзвонили. Спокійно пішла відчиняти, бо знаю, що батько у лікарні. Як би він не хотів, та в такому стані він навіть до туалету не дійде без допомоги. 

– Щось сталося? – На порозі стояв Адам. – Ти знову випив? 

– Як твоє побачення? – Заходить до мого будинку. 

– Адам, це не ввічливо. Я взагалі-то дівчина! 

– Ти про що? – Йде на кухню.

– Про твоє вторгнення до мого будинку. 

Чоловік сідає за стіл й дістає з кишені пляшку віскі, відкриває і вже хоче випити, та я вириваю її з його рук і кидаю на підлогу. 

– Що за приколи, Келі? 

– Приколи?! – Відчуваю, як мої шкарпетки стають мокрими. – Перше правило мого будинку, Адам. 

– Точно… Чоловікам заборонено пити у твоєму будинку. 

– Що ти забув тут? – І так вечір паршивий, а тут ще й нетверезий Адам. 

– Я взагалі-то вже запитав в тебе… – Згадую про що ми говорили. 

– Нормально пройшло моє побачення! Все? 

– Ага. – Встає з-за столу. – Келі, я так ненавиджу ділитися з іншими тим, що належить мені…

– Ти про що? 

– Про тебе. 

– Що? – Мені стає смішно. – Адам, я не твоя власність! 

– Моя. – Робить крок, під його кросівками тріщить скло. 

– Йди геть з мого будинку! – Вказую рукою на вихід. – Я не збираюся терпіти твої п'яні балачки і так вечір жахливий! 

– Побачення пройшло погано? 

– Адам, чорт тебе побери, це не твоє діло! Просто йди до свого будинку! – Зриваюся на крик. 

Чоловік стоїть на місці і просто дивиться на мене. Я не витримую і сама виходжу до вітальні. Розвертаюсь подивитися чи стоїть Адам і в ту ж секунду його губи накривають мої. Хочу відштовхнути, та не вдається, тому кусаю його за губу. Перші секунди він терпить, але потім відсторонюється від мене.