Читати книжки он-лайн » Бойова фантастика 🚀🔫👽 » Сліпий ліс, Ілля Вінницький

Читати книгу - "Сліпий ліс, Ілля Вінницький"

82
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 35 36 37 ... 60
Перейти на сторінку:
Частина 6. Болото

Матвій зістрибнув з виступу, на якому стояв, і побіг кудись у гущавину. Тарас і Лесик, недовго думаючи, помчалися слідом.
Лесик біг і навіть не задихаючись, як це було раніше, почав розмову з Тарасом.
— Тарасе, ти йому довіряєш? Якось дивно він себе поводить.
— Як тобі сказати... Поки ти спав, ми з Матвієм встигли трохи познайомитися. Парочку воїнів побили, ну, як побили... Ну, повністю вбили. Вони самі почали. А потім бігли в ліс, а потім каталися з ним на василіску. Не буду стверджувати, але думаю, він хоробрий. У скрутну хвилину мене не кинув, та ще й з тобою на руках.
Тарас наморщив лоб.
— Не знаю, звідки він узявся, але тільки світлі боги могли послати таку зустріч. Якби Чорногір його до нас підіслав, то ми б давно годували землю, і голови наші лежали б біля лісу.
— Обережно! — гукнув Матвій, розставивши руки, намагаючись зупинити тих, що бігли позаду. — Тут починається болото.

Перед їхнім поглядом постало болото, що відділяло ліс, ніби проведеною межею, ніби махом пера. Ось був ліс — і ось уже болото. Жодної зміни рослинності, жодного запаху трухлявих дерев і моху на мул і тину не було.
Якби не Матвій, вони б з розбігу впали прямо в болото, та ще й з тією швидкістю, з якою бігли.
Вони зупинилися на початку болота, де вся водна гладь була вкрита зеленою ряскою.
— Воно, здається, досить глибоке і небезпечне. Зовсім не потрібно, — сказав Лесик.
— Так, бачимо, — відповів Тарас, оглядаючи болото. — Давайте зрубайте собі по довгій палиці. Підемо напрямки, може, вони перестануть нас переслідувати.
— А навіщо нам палиці? — знову не до речі запитав Лесик.
Тарас прикусив губу, згадуючи, що перед ним не солдат, а хлопчина, та ще й Лесик.
— Ми будемо цими палицями тикати в виступи і перевіряти, чи витримають вони нас, чи підуть на дно. І по них будемо йти.
— А якщо всі виступи підуть на дно, тоді що? — запитав Лесик.
— Тоді будемо тикати в дно, щоб не потрапити в яму з трясовиною.
— А якщо... — крикнув Лесик.
— Жодних "якщо". Наше завдання — вижити, виконати його ціною власного життя.
— А раптом нас там хтось страшніший чекає? — запитав Лесик.
— Ми точно знаємо, кого побачимо, якщо будемо тут базікати. Ходімо! — грубо відповів Матвій.

Лесик і Тарас швидко зрубали собі по довгій палиці, та й Матвію теж — його посох для таких цілей зовсім не підходив. І вони обережно пішли слідом за Матвієм.
Він, у свою чергу, орудуючи палицею, посохом і своїм носом, показував, куди можна ставати, і вів хлопців уперед.

— Лесик, якось недбало стрибаючи по виступах, ніби це була гра, і він грав у неї не вперше.
— Тарасе, ще раз запитаю: ти йому довіряєш? — спитав він.
— Я тобі вже казав, що ми з ним пережили, і повторювати не буду, — відповів Тарас, стрибаючи по рухливим болотяним наростам.
— Вибач, я просто прожив рік... ну, начебто пару днів, але рік. Я ніби спав, але я й жив там, розумієш? Я все пам’ятаю, і всі мої навички залишилися зі мною.
— Як і твій дивний меч?
— А цей? — похлопав по рукояті рукою. — Ні, цей меч мені сестра подарувала. Не справжня, звісно, сестра, але сестра. До того несправжній батько подарував. А потім я вбив власника цього меча — Валаха його звали. Але битися й керуватися з ним я не розучився, а ви знаєте, що він уміє!

— Валаха? — на мить зупинився Матвій. — Я десь чув про нього. — І продовжив пробиратися болоті.
Лесику стало якось ніяково. Він і подумати не міг, що Матвій міг почути, про що він говорив із Тарасом.
— Взагалі підслуховувати негарно! — гаркнув Лесик.
— Ти, хлопче, не верещи так. Коли ми йдемо бог знає куди, та ще й ховаємося від небезпеки, тут треба і вслухатися, і винюхуватися. Чи не чекає на нас біда під носом чи збоку. Ти краще вушко нагостри, очі загостри та дивись, щоб вороже спис нам у бік не влетів. Час знайшли — згадувати!

Такого Матвія Тарас ще не бачив. У його словах відчувалися страх і бажання жити. Тарас тихо, ніби не за своєю волею, промовив:
— Вибач, забалакалися.
Тарасу й самому стало ніяково. Він розвісив вуха, слухаючи розповіді хлопця, а Матвій таки правий. Вони намагаються втекти від смерті, а не на пробіжці.
І вони тихо пішли далі.

Десь у болоті розгорялася справжня "війна".
— Ти чому сьогодні не зайшов до моєї мами? Я ж тебе просила!
— Гово! Я зараз, по-твоєму, з ким розмовляю? Ну-мо, бігом сюди скачи, одна лапа тут, інша вже на місці. Де ти, покидьок окатий? Очі б мої тебе не бачили! Гово!
— Ну, Ловочко моя, квакушко ряскою прикрашена, але чому ж не зайшов? Я зайшов до неї, її просто не було вдома. Я постояв, постояв, мені ніхто не відчинив, і я поплив до тебе, кохана. Ти ж скоро народиш нам жабенят — чотири сотні, десь так. Їх би швидше!
— Ти мені ласти не заговорюй! До мене він швидше плив. По наглій морді видно, що ти знову ходив пити зі своїми кікіморами їхній відвар у бульйоні.
Черепок пролетів над головою Гови і розбився десь за спиною.
Це була щоденна сварка королівської родини Квакуші.

Квакуші — це були напівлюди-напівжаби. Швидше за все, вони були прабатьками жабячого царства.
Зовні вони були невисокого зросту, з великими животами, вкритими бородавками. Колір шкіри різнився: від чистого зеленого (ознака королівської родини) до бурого чи коричневого — у тих, хто був далі від чистої крові.
У них були кописоккі лапи з довгими пальцями та сильні задні лапи, що дозволяли їм стрибати на великі відстані або вбити коня одним ударом. Також вони мали величезний беззубий писок та вилуплені очі.

Колись, коли більшу частину суші покривали болота, їхній рід і їхнє плем’я панували над усіма болотами, куди могли дотягнутися їхні лапи. Фактично, у них була ціла імперія, яка могла лише воювати з морем.
Багато століть вони були правителями майже половини світу. Але потім боги, побачивши це, покарали їх: світило почало світити яскравіше, болота почали висихати, а на їхньому місці почали рости дерева.
Запізно вони похопилися вирубувати їх, коли їх оточили ліси — ліси густі, де кожна ділянка землі була вкрита потрібними деревами: де дуб, де сосна, де кедр. Згодом з’явився і свій правитель, який, відтісняючи болота, захоплював все більше земель. Болоту було важко бописокися: всю вологу вони перетворювали на густі крони та міцні коріння, висушуючи болота.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍
1 ... 35 36 37 ... 60
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Сліпий ліс, Ілля Вінницький», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Сліпий ліс, Ілля Вінницький"