Читати книгу - "Сліпий ліс, Ілля Вінницький"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Але богам це теж не сподобалося. Ліс не жив у мирі, а лише розростався, бажаючи, як і болота, захопити всю землю. Тоді боги заселили землю людьми. Але про це потім.
Тим часом у болоті пристрасті продовжували нагріватися.
— Ловочко, ну не сердься і не нервуй, тобі зараз не можна, у тебе ж дітки!
— Я тобі зараз покажу дитинок! Знову хочеш мене задобрити? Ну-мо, швидше взяв і поплив до моєї мами, відніс їй те, про що я тобі ще зранку сказала!
Гова занурився в роздуми, намагаючись згадати що-небудь із ранкового переполоху.
Але раптом почувся хлюпаючи шум, що доносився з болота. Хтось пробирався крізь нього, і не один.
— Гово! Якого біса це за шум біля нашого дому? Ти що, дружків із собою привів? Я зараз тобі й твоїм дружкам поскіпаю всі зябра, будете дихати через сраки!
— Та ні, Ловочко, я нікого не кликав, чесно! — сказав Гова, дивлячись на зарості, що служили огорожею їхнього житла. З них уже чувся наближаючий шум кроків.
— Тарасе, я когось чую! — сказав Матвій.
— Що, підемо в обхід?
— Ні, не думаю. Пахне якимись жабами, але дуже різко. Гадаю, нічого страшного, може, якась жаба сидить.
— Може, там царівна-жаба сховалася? Давай Лесика одружимо, відсвяткуємо весілля!
Тарас і Матвій по-кумівські зареготали, як дві качки, забелькотали.
— Тарасе, я не буду на комусь женитися, та ще й на жабі! Хочеш — сам одружуйся! — сердито сказав Лесик.
— Ти що, жартів перестав розуміти? Я ж так, щоб тобі настрій підняти, а то ходиш похмурий, невеселий. Подивишся на тебе — і в писокі кисло стає, ніби кислу сливу з кісточкою пережував, — сказав Тарас.
Лесик відповів із повною сердитістю в очах:
— Вибач, Тарасе, може, я й не розумію жартів. Точніше, приймаю все до серця.
Я боюсь. Боюсь, що раптом це все сон, і я знову прокинусь, і все виявиться неправдою. Або не прокинусь взагалі.
— Та годі тобі, хлопче! — відрубав Тарас.
— Уві сні або все добре, або погано. Або добрий сон, або кошмар тобі сниться. А у нас тут і не добре, і не погано. Ми ще живі, і це добре. За нами женуться всі, хто тільки захоче.
Тарас не втримався і додав:
— Тих, хто не хоче нас схопити чи вбити, напевно, простіше перерахувати на пальцях.
Матвій підхопив:
— Ну, якщо зараз раптом з’являться пироги з м’ясом і чорносливом, тоді точно сон.
Тарас гаркнув, не надто голосно, щоб його почув лише Матвій, як йому здавалося:
— Мандрівнику наш вухатий! Ти ж розумієш, що нам зараз не до їжі, і не думаю, що без прохання тобі варто нам готувати вечерю.
Ось бачиш, хлопчина ще не відійшов від сну, його ще трохи кумарить. Не треба його лякати, ти мене зрозумів?
— Я зовсім не вухатий! Але твою думку я зрозумів.
— Хлопці, чого ви тут загадками заговорили? — збентежено запитав Лесик. — Я ж і психанути вмію.
— Так, так, ми вже бачили, як ти психуєш. Нам таких нервів тут зовсім не потрібно. Ось як тільки вийдемо кудись на суху землю, де не буде стільки болотної води, попросимо Матвія — може, він тобі якийсь компрес зробить і загоїть твої душевні рани.
— Тут компресом нічого не виправити, — втрутився Матвій.
— Та йоп! Ну ти глянь, ну чого ти лізеш у розмову? Я ж хлопця хочу трохи заспокоїти. Бачиш, нервовий він який — як щось, так відразу за меч хапається. Ну, не компрес, то щось інше можеш придумати?
— Придумаю, але спершу треба вижити сьогодні, — якось похмуро відповів Матвій.
Стрибаючи по болоті і перебігаючи по сухій місцевості, вони підійшли до заростей, що нагадували стіну.
Вони зупинилися майже в ряд, і Тарас сказав:
— Лесику, тут потрібна твоя допомога. Тільки в тебе є гострий клинок, щоб прорубати нам дорогу далі.
Лесик підійшов до Матвія, дістав свій меч, тихо щось прошепотів йому, і вмить полетіли тріски від зрубаних кущів. Рубаючи, ніби виганяючи свою злість
Лесик вийшов на галявину, де на них вже дивилися дві пари вилуплених здоровенних очей.
Вони увійшли — точніше, вторглися — у житло двох не дуже звичних мешканців цієї фауни.
Але крик почувся, напевно, раніше, ніж люди встигли щось зрозуміти.
— Гово, ну чого ти сидиш і дивишся? Чекаєш, поки вони почнуть мене ґвалтувати? Ну-мо, вбий наших непроханих гостей! Дивись, вони прийшли без запрошення, та ще й з порожніми руками. Гово, нумо поговори з ними, як ти вмієш! Ну чого ти белькотиш?
— Ловочко, закрий свій писок і неси частування, поки наші шановні гості не передумали й не пішли від нас.
— Гово, ти що, з глузду з’їхав? Які гості? Ти що, перепив? Кажу, вбий їх, і то негайно!
— Ловочко моя, любима, якщо ти зараз не закриєш свій брудний писок, мені доведеться тебе задушити. Не можна так говорити про наших шановних гостей.
І вже шепотом, нахилившись до її зеленого вуха, прошепотів:
— Дурнице мокра, подивись, що у них у руках: в одного — посох фенікса, в іншого — меч жнеця. Вони за хвилину нас тут або спалять, або висушать дощенту, і ми підемо з нашої нікчемної ферми.
— Матвію, ти в своєму житті бачив таких здоровенних жаб? — запитав Тарас. — Може, вони чарівні?
— Не впевнений, що вони просто великі жаби, але вони щось дуже розшумілися. І, здається, в їхньому жаб’ячому булькотінні я впізнаю наші слова, але якісь зовсім інші.
— Лесику! Ну це ж просто доля! Може, і не дуже царівна, але жаба якраз під твій зріст, — уточнив Матвій.
Лесик тихо, зі злістю і навіть не розуміючи, що робить, промовив:
— Вампір, вечеря!
— Та ти що, зовсім одурів? — скрикнув Тарас, хапаючи Лесика за рукав сорочки.
І в ту ж мить лезо меча опинилося біля горла Матвія.
— Лесику, ти що це робиш? — з одурілими очима закричав Тарас.
— Ой, вибач, Матвію, я ненавмисно. Просто вони якісь страшні, а ти ще... Ну, нерви просто, я ще не відійшов від усього цього.
Матвій з вилупленими очима, прямо як родич тих двох зелених, промовив:
— Лесику, я тобі цього не бажаю, пам’ятай це.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Сліпий ліс, Ілля Вінницький», після закриття браузера.