Читати книгу - "Легенди нескореної зими"

що Шранке ось так просто відмовиться від грошей, які Єгор може заплатити за картини. А це — плюс 10 відсотків до ціни. Як колись божевільні «нові рускі», платили шалені гроші за все, що бачили, так і тепер українські можновладці, напередодні грандіозного шухера, скуповували нерухомість, антикваріат. Але саме про це Єгор чомусь не подумав. А подумав про «всує» згаданого Азарова…

Зараз він розізлився на нього через те, що той десь «засвітив» картини, які Єгор для нього купував, а тепер ще й подав у відставку, руйнуючи їхні спільні плани. Справа в тому, що 3 роки тому вони з батьком вирішили передати Азарову 25 відсотків акцій компанії за обіцянку вивести їхнє підприємство в монополісти на постачання в Україну кількох типів стратегічних матеріалів, зокрема запчастин до військового обладнання і їх виробництво. Азаров на першому етапі, щоправда, виконав свою обіцянку. Спочатку поставив свою людину керівником новоствореного об’єднання Державних підприємств (ОДП), котре займались ліцензуванням виробничих процесів цих матеріалів, дозволами на їхнє виробництво і продаж, перевірками якості, дотриманням ISO[87]… І новий директор ОДП, повністю контрольований прем’єром, просто паралізував роботу багатьох виробників і постачальників. А для Блідих відкрилась дорога до монополії… Вони вже навіть почали вибудовувати грандіозні плани щодо скупки провідних заводів України… Паралельно, через лобіювання певних законів у ВР, вони блокували допуск на ринок закордонних аналогів… Тендери, що проводили міністерства, закривались у більшості на структурах інвесткомпанії «Троєщина».

Тоді здавалося, що «донецькі» прийшли надовго і всерйоз, але тепер… Хто знає, що буде з ними. Вже й Коля Бімба подав у відставку. Поки що це теж ще нічого не означає і нічим не загрожує — ОДБ під контролем… президент залишається на своїй посаді… А ось те, що навіть легковажні австріяки стали остерігатися вести справи з командою Януковича… Це справді насторожувало.

Що робити далі, Єгор зараз просто не уявляв. І мова не про бізнес і не про мистецтво. Його думки чомусь безсистемно скакали з одного на інше. Повертатись у клініку не хотілося. Йому надокучили балачки професора Ґалля. Від уколів і крапельниць на тілі залишались прикрі болючі синяки. Залишилося пройти ще три дні лікування, але… Не сьогодні. Треба просто відпочити. Відпочити від нудного відпочинку й лікарні.

Офіціант приніс м’ятний лікер. Спробував. Солоденький. Тут навіть пилося легко, не так як у Києві. Алкоголь не товк у голову і не вирубав. А ще тут не було надокучливих охоронців, які виконували роль мамок, няньок і шпигунів батька. Щодо розваг… все вирішували гроші. Все! Справді ніякої духовності.

Нарешті в кафе зайшов розв’язний тип із зовнішністю… Вузенькі штанці з широким ременем та великою пряжкою, куца курточка, сам худючий, засмагла пика, веслом борода… здається, він трішки з домішком арабської крові… «Симпатичний… — подумав Єгор і спохопився: — От блін, знову ці геї»…

Тип сів до столу і замовив каву. Поклав перед Блідим планшет; охоче пояснив:

— Хлопчики всі чисті, порядні… Австрійці. Ваших брудних слов’ян немає. Ні росіян, ні українців, ні сербів, ні босняків…

Єгор проковтнув хтиву грудку, що стала поперек горла, і став з цікавістю переглядати фото хлопців на планшеті. Русих австрійців, якими можна було собі уявити мешканців Відня, на фото не виявилось взагалі. В більшості — чорняві юнаки із центральної Азії та Близького Сходу, студентського віку…

Нарешті Єгор зупинився на одному і показав пальцем: «Цього».

— Гарний вибір, — похвалив сутенер. — Триста євро година… Готель оплачуєте ви. Бажано гроші наперед.

Єгор враз чомусь зам’явся, але сутенер запевнив:

— Повірте, цей хлопчик, як витвір мистецтва… Він таке витворяє у ліжку… — прицмокнув губами… — Не пошкодуєте. Ви ж знаєте, я вам ніколи не підсовував поганий товар, — і повторив: — а це — справді витвір мистецтва.

Єгор знову проковтнув хтиву грудку у горлі, зі згодою кивнув і звернувся до кельнера:

— Замовте, будь ласка, таксі. І спакуйте з собою моїх улюблених тістечок, а також пляшку лікеру «Гальяно».

Офіціант із розумінням кивнув.

Тріумфальна арка

Сергій прокинувся через те, що на нього хтось пильно дивився. Його рука мимоволі ковзнула під подушку, але там нічого не було — ні ножа, ні кастета, ні бодай уламка арматури. Він різко розплющив очі і побачив, що поруч з ним сидить Галя. Вона влаштувалась на стільці, якось замилувано розглядала його і посміхалась.

— Ти не зачинив номер, — пояснила, як опинилася тут.

— А я забув, що в Парижі. Знову думав, що на Майдані. Мені цей Майдан, схоже, буде довго ввижатись.

— Таке буває, коли тобі або дуже добре, або дуже погано… Мабуть, тобі на твоєму Майдані дуже добре.

— Мені там добре, бо я знову в боротьбі… Мабуть… — підвівся і сів на ліжку Сергій. — А може у мене там багато пригод, як це було давно, коли я був молодий і красивий. Наче друга молодість… А ти давно тут?

— З півгодини…

— Чому не розбудила?

— Я давно не бачила, як сплять чоловіки.

— Знайшла на що дивитись! — реготнув Дід. — Скручений дядько в брудному одязі, котрий упав на ліжко п’яний як чіп? Це картина на яку варто дивитись?

— Ні, ти спав, як дитина. І мені стало затишно… Тепло якось так…

— Ти не одружена?

— Я вже багато років сама… — зітхнула. — З моїми чоловіками не вдалося прижити діток… Тому одна.

— Ти ж зовсім молода… — здивувався він песимістичним ноткам в її голосі.

— Я любила свого останнього чоловіка. Він був набагато старший від мене, на тридцять років. Помер два роки тому. Але він був справжнім мужчиною. Таких зараз Бог не створює… — посміхнулась. — Або у мене вичерпаний ліміт на справжніх.

— Вибач, — Дід встав з ліжка, — я навіть не уявляю, що маю тобі сказати на те. — Єдине що знаю твердо: мені потрібно в душ. А що найгірше, я навіть не маю у що переодягнутись. До речі, Роман не з’являвся?

— Дзвонив, у нього термінова зустріч… Просив, щоб я тобі купила білизну, мобільний, парфуми…

Вона кивнула на пакет біля дзеркала.

— Дякую. Це саме те, що мені просто необхідно, — роззирнувся, глянув на годинник. — А ти поки замов нам в номер обід. Щось я зголоднів…

— Тю на тебе, — образилась Галя. — Я ж українка, шинкарка, так би мовити… Гадаєш, я ось так прийшла до тебе з порожніми руками?

— Ого! Це виглядає так, наче ти торуєш дорогу до мого серця через шлунок, — спробував пожартувати.

— Тут така справа: — посміхнулась кокетливо. — З одного