Читати книгу - "Легенди нескореної зими"

боку залишились продукти з нашого сніданко-обіду… Мій шеф-повар так наготував, ніби думав, що у нас невеличке весілля… Не пропадати ж добру? З іншого… Якщо пощастить заарканити непоганого мужичка, то чим погано? Тим більше, продуктами не першої свіжості. Економно… Ну, а далі — як пощастить.

— Ні, зовсім не економно, назву це своїм іменем: «меркантильно», — награно скривився Сергій і посміхнувся. — Але прагматично. Приймається.

Він узяв пакет з білизною і пішов у душ.

Вода спочатку вдарила холодними колючими голками в тіло. Потім, нагріваючись, стала приємно зігрівати, гладити, заколисувати, пестити.

Тихо скрипнули двері у ванну — протяг доніс пряний запах її тіла і парфумів. Холодні руки обняли його з-за спини і дряпнули по грудях маленькими гострими нігтиками. Тугі дівочі перса гаряче притулились до його попереку. Без каблуків вона була такою маленькою… Галка пригорнулась до нього так, наче чекала цієї миті все своє життя. І тихо застогнала, втягнувши повітря зсудомленим пристрастю горлом. Вода лилась, зігрівала душі, тіла, наповнювала парою лазеньку, пара, насичена їхніми флюїдами, паморочливо лоскотала подих…

Скільки вони так простояли?.. Наче вічність. І все стало так просто, так зрозуміло і так однозначно: він, вона, Париж…

Вони лежали на величезному ліжку з вікнами у Всесвіт. Десь унизу була Тріумфальна арка, залита вогнями міста, суєтні натовпи туристів, роззяв, маленьких паризьких авто. Густі сутінки прорізали колючі вогники вікон далеких і близьких будинків. Дуга світла, котрим палав вечірній Париж, здавалась аурою, що захищала це місто від мороку ночі. Хоч ніч насідала, навалювалась, але не мала змоги її прорвати, розчавити і поглинути це місто.

В номері був розгардіяш, ніби після гучної студентської вечірки. Закуска, тарілки, чарки, пляшки на столику і довкола нього. По всій кімнатці — фрагменти її одягу, подушки, покривала…

Галя дрімала так мирно і спокійно на його плечі, наче ще недавно тут не вирували любовні пристрасті двох спраглих кохання людей. Сергій дивився у стелю, дивуючись з того, що ще кілька днів тому він керував боями на Майдані, вів на штурм беркутні загони обгорілих, закіптюжених бійців, стріляв з ракетниць, кидав коктейлі «Грушевського»… І тут же, відбігаючи до готелю «Дніпро», вів переговори з питань свого бізнесу, спілкуючись português, afrikaans[88]; домовлявся з друзями, щоб ті підвезли шини на Майдан, пальне, продукти, брикети для пічок… Потім — короткі сни у переповненій палатці. Втома, хропіння, холод… окрики поранених в операційному наметі поруч, інформація про «двохсотих». Бруд. Жах. Чутки… Різні: про те, що вже десь висадилась ростовська десантна бригада, що беркутня іде з боку Бессарабки… І сни… тривожні.

Галя враз прокинулась, ніби їй самій приснився тривожний сон. Поцілувала його в щоку, погладила теплою долонькою по волоссю і сіла на ліжку, спершись на подушку.

— Затишно так, романтично… незвично, — промовила. — Зі мною такого ніколи не траплялося. Тут класно, тут я справжня, така як є… немає жодних зобов’язань, є лише ми, — повела рукою по різьбленому бильцю спинки ліжка. — Ніби час застиг…

Рука пробігла по тиснених квітках шпалер, по тугому накрохмаленому простирадлу, ковзнула по Сергієвому плечу, зупинилась на старому шрамі, спробувала його рубець на дотик.

— У тебе на тілі багато шрамів. Звідки? Розкажеш?

— На душі їх ще більше, — спроквола посміхнувся. — Просто їх побачити важко.

— Вони тебе прикрашають. Я поцілую зараз кожен твій шрамик, такий милий…

Вона нахилилась і припала губами до рубця на плечі.

— Не треба їх цілувати. Іноді вони ще досі болять. Та й є інші місця, більш приємні для поцілунків.

Проте вона не відступала і цілувала сліди його давніх поранень. Її поцілунки залишали на тілі ніжні оманливі сліди. Та враз зупинилася, відкинулась назад і сказала:

— Все брехня… Жінки не люблять манірних чоловіків, качків…

— До чого це ти?

— Так, в голові крутиться-колотиться різне… — відкинулась назад, сіла, поправивши подушку під спиною. — Головне, щоб у чоловіка був стержень, основа, дух. А ще запах. Не знаю, відчуває хтось чоловічий запах так, як я, але я чую справжнього самця, воїна на відстані, ніби самка якогось неандертальця. Мабуть, у мене є ці гени дикої жінки-мисливця…

— Ну, фактурою ти не вийшла. Ти надто витончена для тієї породи…

— А ще мені подобаються чоловіки, здатні на справжні вчинки, — пропустила повз вуха комплімент. — Ти такий, ти можеш, це написано у тебе на тілі й на чолі… То як, — посміхнулась хитрими своїми оченятами, — розкажеш?

— Лисичка-сестричка, — посміхнувся Сергій і всівся біля неї. — А ще ти забула сказати, що чоловіки, до всього, великі діти, які люблять, щоб їх хвалили, гладили по голівці і давали смачні цукерочки…

— Ні, я це завжди пам’ятаю, Вовчику-братику, але зараз я з тобою щира. Ти мені подобаєшся. Ще рік тому, коли ми познайомились у Романа, ти мені став симпатичний…

— Ось так безглуздо ми втратили рік… — скривився Сергій, чи то іронізуючи, чи то жартуючи.

— Отже… Твоє життя…

— Моє життя, — замислився він. — Моє життя заплуталось у павутинні доріг, у війнах, пригодах, революціях… Я боєць, мені подобається бути бійцем… Мені подобається цим жити, дихати повітрям ризику і небезпек… Ти просиш розповісти про мої шрами… Вони банальні — кулі, міни, гранати… Бог мене милував, посилав випробовування, але не каліцтва. Тому я досі живий. І сподіваюся прожити ще не рік, не два… А все що стосується мого життя, то пригоди голлівудських персонажів — дрібниці у зрівнянні з моїми.

— І це правда? — її хитрі вічка з недовірою звузились.

— Не знаю, — усміхнувся Сергій. — Я вже не знаю, де я вигаданий, де реальний. Мої мрії, фантазії, сни, марення і дійсність настільки туго переплелись із лицедійством світу, сценографіями вулиць і доріг…

— Ти ще й поет.

— Трішки. Просто мені справді немає чого розповісти. Банально і навіть примітивно. Війна і пригоди насправді не бувають красивими. Це труд, бруд, біль і піт. І небезпека. Часом — з повними штанами адреналіну.

Галка задумалась, помовчала.

— До речі, про штани, тобто про одяг… — враз сказала вона. — Хочу шопінг.

— Я? З тобою? По магазинах?!

— Це теж пригода… Для чоловіків — це навіть не пригода, а подвиг! Потім хочу в ресторан. І танцювати.

— Ну, я навіть не знаю… Я не маю у що одягнутись, — спробував відмазатись.

— «Хочу шопінг» — ці слова були ключовими, — хитро посміхнулась Галя.

— Як я одвик від «людського» одягу… На мені як не форма різних країн і народів, то шахтарська роба, то джинси з футболкою…

— Іноді треба себе