Читати книгу - "Король болю"

коней і готовий, мов циган якийсь, їх викрасти, так і те, що він просто розглядає сідла, які справді були гарної роботи.

Що ж до самого львів’янина, то якби він знав думки свого друга, найпевніше посміявся б з них. В цю мить його насправді не цікавили ані коні, ані сідла, однак він думав про вершників. Тобто про шістьох чоловіків, які також зупинилися тут. Найпевніше, це був той самий загін, що обігнав їх по дорозі.

Ці шестеро носили схожу барву, як ті зарізяки, з якими він зіткнувся в Кракові і які нещодавно тримали в облозі монастир. Та незважаючи на те, що про зникнення Франциски з обителі абата Купідури вже либонь стало відомо їхнім зверхникам, а отже за ним і братом Гвідо, найпевніше, полюють, ці люди, проїхавши повз них, не зупинившись. Можливо, не помітили... А можливо, й не знають нічого про події, що розігралися під стінами монастиря. Не відають нічого про королівську дитину, про Христофа, а мають окреме завдання.

Найрозумнішим здавалося вирушити звідси геть, щойно дитя втамує свій голод. Та, по-перше, коні Гвідо й Христофа були змучені й навряд чи змогли б швидко подолати шлях до наступного заїжджого двору, а за кілька годин вже мала настати темрява... По-друге — львів’янина долала цікавість. Куди прямують ці люди? Що охороняють або що везуть? Це мало б бути щось цінне, якщо їх аж шестеро.

Неподалік кухні він побачив худорляву дівчину, що поралася по господарці. Він гукнув її, попросивши підійти. Та неохоче покинула свою роботу і наблизилась до нього. Трохи схиливши голову на бік, дівчина підозріло глянула на незнайомця, мовби намагаючись вгадати його наміри.

— Як тебе звати? — запитав Христоф.

— Дорота, — відповіла та.

В цей момент чоловік вгледівся в її очі й помітив, що вони в неї різного кольору: праве зелене, а ліве чорне. Відсахнувшись від неї він промовив:

— Та ти відьма.

— Всі так кажуть, — засміялась Дорота, — але це добре. Тримаються подалі.

Йому здалось, що у цих відьомських очах він побачив також глибоко затаєний біль і страх. То ж насправді триматися подалі від інших хотілося їй.

— Ти боїшся мене? — запитав Христоф.

— Чого б мала боятися?

— Часто питанням на питання відповідають, коли страшно.

Дівчина усміхнулась і вже хотіла піти геть, але він загородив їй дорогу.

— Чого ти хочеш? — запитала Дорота, знову глянувши на нього своїми відьомськими очима.

— Ти знаєш, хто ці шестеро чоловіків, що поселилися тут нещодавно? — мовив Христоф.

— Запитай у господаря двору, — відповіла вона різко.

— Що мені господар, — сказав той, — господар не заходить до них у кімнати.

— Я також не заходжу.

— Брешеш. Хіба ти не приносила їм питво чи їжу?

— Ні.

Дорота глянула на нього ще виразніше і трохи звела підборіддя. Так вона виглядала гордовито й зверхньо. Христоф зауважив, що в неї гарна, як у шляхтянки шия, хоч і брудна від літньої пилюки.

— Тоді принеси їжі й питва мені, — мовив він.

— Принесу, — відповіла та й рвучко подалася кудись убік стодоли.

Чоловік провів її поглядом і повернувся до своєї кімнати нагорі, де, простягнувшись на ліжку, заснув пекучим полуденним сном, якраз таким, що сковує людину після довгої виснажливої подорожі липневими дорогами.

Коли сон його став лагідним, як промені призахідного сонця, а розпечене обличчя вже передчувало вечірню прохолоду, Христоф прокинувся від чиєїсь присутності. Розплющивши очі, він уздрів перед собою Дороту, що мовчки стояла над ліжком, не зводячи з нього своїх відьмацьких очей. Волосся її було розпущене, плечі оголені і ніщо тепер не виказувало в ній служницю. Чоловікові перехопило подих, і він лиш мовчки спостерігав за нею.

Між тим Дорота усміхнулась і промовила:

— Ти хотів їжі та вина. Я принесла тобі.

Вона вказала рукою на стіл, де справді був хліб і два кухлі. Христоф відчував спрагу, тому підвівся і, підійшовши до столу, якось надто рвучко вхопив один із них й одразу ж вихилив половину вмісту. Тієї ж миті на його плечі лягли руки Дороти.

— Чого ти нервуєш? — прошепотіла вона, і жар від її вуст обпік йому спину.

Христоф завмер. Здавалось, якщо він повернеться, то грудьми цього жару не витримає.

— Хто ти в біса така? — прохрипів він, лише трохи обернувши назад голову.

Вона не відповіла, а тільки продовжила водити руками по його шиї, плечах та спині, й Христофу здавалося, що її пальці палають, лишаючи за собою вогненний слід.

— Хто ті шестеро? — запитав він, раптом згадавши про небезпечних незнайомців, що також перебували десь у сусідніх кімнатах.

— Його слуги, — відповіла Дорота, не припиняючи своїх пестощів.

— Чиї його? — перепитав Христоф.

— Хіба ти не знаєш про нього? Про Короля болю?

— Дещо чув.

— Якщо ти дещо чув, то напевно розумієш, що від цих людей слід триматися подалі.

— Пізно. Я вже мав з ними справу.

— Он як? Дивно, що ти досі живий.

— Чому ж?

— Бо не можна з ними мати справу і не вмерти.

— Вони ж охороняють щось, правда? — запитав Христоф, повернувшись до неї врешті всім тілом.

Дорота дивилася на нього спокусливо й виклично. Вуста її були напіврозкриті й червоніли, як маки посеред запашного поля.

— Правда, — відповіла вона, лукаво усміхнувшись.

— Що саме?

— Щось, що може зробити тебе нещасним і щасливим одночасно.

— Скарб?

— Скарб.

— Золото?

— Ні.

— Коштовності?

— Дещо значно цінніше...

Вона раптом притулилась до нього, і Христоф відчув, як солодко пахне її нагріте літнім сонцем тіло. Мовчки вони зустрілися поглядом. В цю мить чоловікові здалося, що він зазирнув у вогняний колодязь, де полум’я от-от мало вирватися на поверхню. «Як же щастить мені на відьом, — подумалось йому, — коли-небудь, якщо не зараз, котрась із них буде для мене останньою». Щойно промайнула в голові ця думка, як Дорота вп’ялася в нього палким поцілунком. Між їхніми губами заструменіла кров чи то його, чи то її, і Христоф відчув, що от-от задихнеться. З силою він відіпхнув жінку від себе. Вона позадкувала аж до стіни, проте втрималась на ногах. Спершись об неї руками, Дорота усміхнулась.

— Чудово, — вимовила вона, — тепер продовжуй.

— Що продовжити? — перепитав Христоф і почув, як у горлі в нього