Читати книгу - "Діти Праліса"

всю силу моєї сестри, ба навіть перевершила її…

Мавки стояли одна проти одної, пильно дивилися просто в очі, й раптовий страх поволі відпустив Пташку. Так, вона відчувала свої сили і була впевнена в них.

Вербичка провела по чолу рукою, прибравши пасмо світлого волосся.

— Як же ти схожа на Берізку! Я одразу відчула, ба навіть здогадалася, хто ти, але боялася повірити в це.

— Ти прийшла вбити мене? — холодно запитала юна мавка.

На мить незрозуміле відчуття якогось внутрішнього болю спотворило обличчя Вербички.

— Та ти що!? — глухо вигукнула вона. — Я, попри все, твоя тітка… Я не знаю, що зі мною діється! — У голосі мавки чувся непідробний відчай. — Не мене стережися, а Праліса! Якщо він дізнається про твою силу, то або забере тебе, або накаже вбити.

Пташка здивовано дивилася на Вербичку.

— Навіщо ти мені все це кажеш? — запитала вона.

Вербичка опустила голову.

— Не знаю… — пошепки відповіла вона. — Я не вберегла сестру, то, може, хоч доньку її врятую… Ви не знаєте, з чим маєте справу, тікайте, доки не пізно!

Але Пташка повільно похитала головою.

— У діброві страждає дух мого батька, а друзі в біді, як же тікати!?

Вербичка з повагою глянула на Пташку.

— Ти гідна своєї матері! Але — стережися! Це місце не належить людям, — сказала мавка і зникла.

Якусь мить Пташка ще постояла на галявині, тоді розвернулася і швидко пішла до верболозу. Вона вже підходила до дверей, коли ті відчинилися і на порозі постав Борода.

— Доброго ранку, Пташко, — привітався лісовик.

Дівчина кивнула у відповідь.

— Тут щойно була Вербичка, — сказала вона; Борода саме потягнувся і солодко, в увесь рот позіхнув, коли Пташка це сказала, і від почутого лісовик зубами клацнув.

— Як?! — вигукнув він. — Чого вона хотіла???

Пташка знизала плечима.

— Застерегти.

З-за спини Бороди вигулькнув Мефодій. Він усе почув і відсторонив лісовика.

— Вона погрожувала тобі? — стурбовано запитав він.

Пташка повільно похитала головою.

— Вона радила забиратися нам звідси.

З верболозу один за одним вийшли Андрій, Гапка, Мурко, Нікель і Бородавка.

— Що тхапилося? — запитав ґном. — Хто це «хадив» тобі таке?

— Вербичка, — відповіла дівчина.

— Зась їй! — відповів старий характерник.

Але Пташка лише важко зітхнула. Почуття дівчини до Вербички були доволі суперечливими. Вона на боці Праліса, отже — ворог… Але ж вона — її тітка!..

Нашвидку поснідавши, всі зібралися на млин, що стояв одразу за кругляком Бороди.

Звичайно ж, там нікого і нічого не було. Збіжжя і борошно вивезли березоворудчани; ранковий вітерець поволі рухав крила вітряка.

— Гадаєш, він пр-р-рийде сюди? — запитав Мурко лісовика.

— Прийде, — запевнив Борода, — але зловити буде дуже важко.

Усі зайшли досередини. Зубці коліщат потихеньку обертали жорна. До механізму підійшов гном і почав роздивлятися його.

— Скхипить, — зауважив він.

— А в Очеретянці Вітряк слідкував за млином, — зауважила Гапка. — Наш мірошник завжди вихвалявся своїм домовиком…

Нікель провів рукою по механізму і посміхнувся.

— Мухку! — звернувся він до малюка.

— Що?

— Бачив біля входу товсту палицю?

— Бачив.

— Неси!

Малюк швидко збігав надвір і приніс її гномові.

Хто його зна, навіщо він там стояв, але, здається, Нікель щось придумав. Дрючок з акації був доволі міцний, і гном устромив його між зубців механізму — той одразу зупинився.

— Ось і хобота Вітхяку, — посміхнувся гном, — я зхоблю ахкан і покладу його пхоти коліщат. Наскільки я знаю, Вітхяк обов’язково захоче їх полагодити, і запустити механізм, до якого я пхиєднаю ахкан. Нам навіть не доведеться бути похуч!

За кілька хвилин усе було готово. Залишалося тільки дочекатися ночі.

7

Під вечір піднявся вітер. Він гудів і бив у крила вітряка, намагаючись покрутити їх, але крила млина, звичайно, не крутилися.

Час минав, а Вітряк все не з’являвся. Люди і нечисть