Читати книгу - "Діти Праліса"

зачаїлися в кущах бузини, що росла неподалік млина, і терпляче чекали.

Чекали мовчки, намагаючись навіть не ворушитись, бо знали, який слух у Вітряка і наскільки він обережний.

Андрію і Бородавці страшно кортіло запалити люльки, але нічого не вдієш, — мусили терпіти!

І ось, щойно перевалило за північ, якась тінь промайнула біля входу до млина. Борода пильно стежив за дверима і, завваживши тінь, стиснув плече Нікеля. Гном кивнув. Він теж її помітив.

По хвилі знову дивна тінь вихором пронеслася біля входу, і цього разу скрипнули двері.

Всі чекали, затамувавши подих. Вітряк міг здогадуватись про пастку, але…

Крила млина раптом піддалися черговому натиску вітру, двічі прокрутились, але зупинилися знов, і за мить зсередини млина почулося несамовите голосне виття.

— Є! — голосно скрикнув Борода і кинувся до вітряка.

Всі побігли за ним. Забігши всередину, Пташка запалила велику кулю болотяного вогника і та освітила таку картину: догори дриґом над самісінькою долівкою звивався Вітряк, охоплений міцною потрійною петлею. Вона тримала руки домовика прив’язаними до тулуба трохи нижче плечей і коло зап’ястків, а також обкрутила його ноги. Вітряк шалено смикався і вив, неначе його різали живцем.

— Попався, голубе! — пробасив Бородавка.

Борода підбіг і вхопив Вітряка в обійми.

— Тримайте його! — загорлав він. — Цей вуж зараз вислизне, петлі його довго не втримають!

На допомогу підбігли Андрій і Мефодій, а ґном перерізав мотузку, яка тримала Вітрогона, підвішеного догори дриґом. Вітряк ще деякий час пручався, намагаючись вирватися, але все було марно і тоді він почав плюватись, намагаючись влучити Бороді в обличчя.

— Та схаменися ти! — вигукнув лісовик, облишив домовика і став витирати обличчя.

— Хр-хр… Тьху! — Вітряк влучив лісовикові прямо в підбите око.

— Цить, погань! Тебе чути аж на тому березі Рудки! Нічого тобі не станеться! — гаркнув Борода.

Вітряк на мить замовк, переводячи дух, і з ненавистю подивився на Бороду.

— Хр-р-р-р, тьху! — вітряк знову влучив Бороді в лице.

— У-у-у-у! — затягнув він, і цього разу ще голосніше.

Тут Борода не витримав і вліпив Вітрякові кулаком просто під ліве око.

— У-у… — затнувся млиновий і знову набрав повітря в легені, але лісовичок випередив його, зацідивши цього разу під праве.

Голова Вітряка обвисла.

— Вибач, брате, — проговорив лісовик, потираючи кулак, — але так треба. А тепер гайда до мене у верболіз!

Вітряка перенесли до оселі Бороди, де одразу залили зіллям, приготованим Гапкою і Мефодієм. Домовик прийшов до тями і знову почав плюватися навсібіч, та цього разу вже спльовуючи зілля.

Борода схопив його за нижню щелепу і розкрив рота.

— Ковтай, засранцю! — процідив крізь зуби лісовик, коли Андрій заливав зілля.

І, не зважаючи на спротив Вітряка, більшість зілля таки потрапила у шлунок.

— Як швидко має подіяти? — запитав Борода.

— Та майже відразу, — відповіла Гапка.

— Почекаємо, — сказав лісовик, усе ще тримаючи щелепи Вітряка.

Але нічого не відбулося. Вітряк і далі вороже зиркав на всіх, хоча вити більше не намагався. Зрештою, горілчана настоянка вдарила йому в голову, і він заснув у кутку, куди його поклали.

— Не розумію, — здивовано сказав упир, — мало ж подіяти! Мо’, чогось не вистачає?

— Будемо відпоювати, поки не подіє, — сказав Бородавка, — може на ранок візьме…

Але й на ранок не відбулося ніяких змін.

Гапка з Мефодієм знову заходилися робити настій, перевіряючи кількісне співвідношення трав. Вони не помилилися, зілля мало діяти, але щось було не так…

Вітряк прокинувся, завовтузився, засопів у своєму кутку. Борода налив у чарку зілля і підійшов до домовика.

— Одкрий ротяку, — гаркнув він.

Вітряк відкрив рота, випив зілля і відригнув.

З-за спини пролунав сміх Мурка.

— Чого ти? — здивувався Борода.

— Ти його похмелив, — відповів малюк.

Борода зітхнув і відставив чарку.

— Може, таки подіє?

Але не подіяло. До обіду лісовик споїв домовика начисто і той щось тихенько мугикав собі під носа.

Гапка з Мефодієм були у відчаї.

— Ну як? — запитав Нікель, повернувшися з полювання і кинувши на підлогу коло порога двох жирних селезнів.

— Ніяк… — розгублено відповіла жінка. — Ми нічого не розуміємо…

Весь цей час Пташка крутилася поруч, але Мефодій постійно відганяв її, та коли