Читати книгу - "Паперова лялька"

сказала: «Ну й дурепа!». Але глибоко в душі зітхнула з полегшенням.

Потяг до місця призначення човгав би більше тижня, тож Зоя ним доїхала тільки до Москви, а звідтіля полетіла літаком. На душі в неї було легко й радісно: ось воно, самостійне життя! Нарешті!

2

Дуже суворий клімат, закоротке літо, гнус, повна відсутність доріг, гори і непрохідна тайга. Це і є Горна Шорія. А ще родовища дорогоцінного каміння, срібла, міді, заліза. І золота.

Достеменно не відомо, коли тут оселилися шорці – нечисленна тюркська народність, гарні мисливці і слідопити. А росіяни тут стали з’являтися лише на початку ХІІІ сторіччя, аби назбирати побільше хутряних шкірок для царської казни. Сувора тайга вирощувала безліч цінних хутрових звірів. Особливо цінувалися соболь та горностай. Але цікавість до них значно підупала, коли росіяни почули розповіді місцевих про золоті родовища. Золоті самородки находили скрізь. Скрізь! Іноді вони сягали кількох кілограмів! А один місцевий мисливець розповів зовсім чудернацьку історію: вполював він якось глухаря, обпатрав, як годиться, розрізав зоб, а в ньому аж три чималенькі золоті зернятка!

Наслухавшись таких побрехеньок, потягнулися в ці місця спочатку поодинокі шукачі легкого збагачення, а потім вже і чималенькі пошукові партії. А там вже кому щастило, кому ні. Коли верхній шар було вироблено, провадити роботи могли тільки величенькі артілі. Старателі-одинаки розорялися, розбрідаючись по тайзі в пошуках більш «легкого» золота. І знаходили нові і нові родовища. Копальні виникали як гриби після дощу.

В Алтайському краї працювало аж вісім казенних промислів, що за рік намивали більш як 35 пудів золота! Це не враховуючи приватних старателів, що також намивали не якусь там дещицю! Так десь з початку ХІХ сторіччя Горну Шорію захлюпнула золота лихоманка. Закордонні геологи, які сторопіли від масштабів видобутку золота в Сибіру, спробували пошукати золото в горах Каліфорнії, що за складом гірських порід дуже скидалася на гори Сибіру. І таки знайшли! І Каліфорнію почало лихоманити теж!

Але ж золото підпорядковувалося не людям, а якомусь своєму кам’яному богові. От дається воно в руки, дається, а потім раптово раз – і зась усім! Зникло! І як тут знати, чи воно знову коштовним рукавом залягає тут таки, тільки трохи глибше, чи втекло кудись далі до Єнісею, до Амуру або ж навіть до Китаю…

В двадцяті роки ХХ сторіччя видобуток золота вже значно скоротився. Приватний промисел заборонили геть, але «чорні» добувачі, звісно, залишилися з усім своїм кримінальним арсеналом.

Зою направили працювати на копальню, що було закладено на річці Кочура ще в 1842 році. Маленька, але швидка річка проторувала собі дорогу серед гір, вирівняла вузеньку долину, а по дорозі понатягувала з гір золотого піску. Золото видобували драгами. Це така собі фабрика на понтоні, що все робить сама: саме пливе, сама черпає землю ланцюговими ковшами і сама ж намиває золото. Тобто, не зовсім сама, а за допомогою людей.

На вигляд драга була як невеличкий плавучий будиночок з чималеньким хоботом.

Повзе він потроху, сьорбає землю з дна ріки, а всередині робітники з ніг до голови закуті в гуму, боркаються в багнюці, аби мул піднявся, а більш важке золото осіло на гумові килимки. І так декілька разів. Робота одноманітна, важка. Аби добути чисте золото, треба виконати багато брудної роботи. Чоловіки на такій роботі не затримувалися – здебільше працювали жінки. В кінці зміни золотий пісок складали в звичайну надщерблену кухонну тарілку і важили. «Врожай» бував різний: коли сто грамів, а коли і декілька кілограмів!

В невеличкій низині притулилося маленьке село Кочура, де тепер мала жити і Зоя. За будівельний матеріал тут правили колоди кедра – он їх скільки навкруги, за два кроки від села! Декотрі хатки тут було зрубано ще «за царя Гороха». В ті часи поблизу траплялися кедри-патріархи з таким товстезним стовбуром, що чотирьох дерев вистачало, аби викласти одну стіну по висоті!До інших містечок вела одна-єдина дорога, що мала з одного боку гору, а з другої – прірву. І завширшки була така, що проїхати можна було щонайбільше возом. Про те, щоб розминутися, і не йшлося. Як треба було доправити якийсь вантаж, застосовували невеличкий гелікоптер. Він за селом спускався майже до землі, відчіпляв вантаж і швиденько, як наполохана бабка, злітав вгору.

Зої, як молодому фахівцеві, надали житло – одну кімнату на двох іще з однією дівчиною. Це була шорка. Звали її Ману, з наголосом на останній склад, як більшість тюркських імен.

Шорцям, як нечисленній нації, надавали деякі пільги. Вони тримали конячок – низеньких, лахматих і витривалих, як і самі шорці. А росіянам така розкіш не дозволялася.

Якщо треба було кудись їхати, йди до сільради, пиши заяву, а там, як буде можливість, нададуть конячку – казенну. Діти шорців могли позачергово поступити на навчання. Ману порівняно з односельцями була дуже освіченою дівчиною: вона закінчила технікум. А ще вона мала паспорт, а до цього добувалися далеко не всі мешканці Кочури: місцевість не була паспортизована. Аби виїхати з села, треба було спочатку у голови колгоспу випросити довідку, а потім їхати в Таштагол, де спочатку виправляли метрику, а вже потім давали паспорт.

Зоя приїхала зі столичного цивілізованого міста, а тут умови були самі примітивні. Вбиральня у дворі. Вода… ні, не у дворі – у колодязі за селом. Пічку треба топити дровами. А до того ж їх треба нарубати. У лісі. Зоя спочатку ошаленіла: невже це може бути насправді? В Прибалтиці вони теж