Читати книгу - "Паперова лялька"

жили по хатах в селі. Але ж хіба є що порівнювати? Там були охайні теплі впорядковані будиночки, від’їжджати не хотілося. А тут… Жах! Хочу в цивілізацію, хочу в теплу квартиру, хочу додому! Додому!! Додому!!!

Але що зроблено, то зроблено. Вороття немає. Щонайменше три роки після закінчення свого університету треба відпрацювати за направленням.

Пристосуватися до нового життя допомогла Ману. Вона була на чотири роки молодша, але правила за старшу. Коли вперше побачила, як Зоя готує якесь вариво на пічці, здивовано запитала:

– Ти що, ніколи не куховарила?

– Інколи готувала… Не часто.

– Зрозуміло. Та нічого, навчишся. На пічці воно навіть легше готувати. Насип крупу в казанок, додай води – і на тепленьку піч. Сама дійде, навіть слідкувати не треба.

Ману ж їй розповідала про тутешні звичаї. Для неї цей суворий край без натяку на цивілізацію був рідною домівкою, тож хто ж дорікне їй за необ’єктивність? І як її виміряти, об’єктивність? Та й чим?

– Люди тут гарні, дружні. То нічого, що багато з них були каторжани. Каторжани – теж люди. Знаєш, які освічені серед них трапляються? А шорці – самі спокійні люди на землі. Ну той що, як вони інколи стріляють один в одного, тож тільки коли бражки понапиваються! А не влучити не можуть – вони ж мисливці майже з пелюшок!

Село, що налічувало щонайбільше із тисячу мешканців, було дуже строкатим за своїм складом. Корінні мешканці – це шорці. На вигляд вони були як і більшість тюркських народів: низьколобі, скуласті, із щілинками очей. За характером мстиві, похмурі, запальні. Такого ж вигляду набрали й нащадки давніх каторжан, яких заслали в Сибір ще за царської влади, а в змішаних шлюбах діти більше понабирали татарських рис. Це щось із генетики – монголоїдні гени забивають європейські.

Далі траплялися розконвойовані – ті, що добували строк, але не в тюрмі, а на волі. Робили на копальнях разом з усіма, тільки що мали віддавати пайку в казну в’язниці. Бігти їм однаково було нікуди – без паспортів, поза законом, а навкруги щонайменше на 500 кілометрів тайга… Таких тут називали «розконвойка». Про них навіть ходив такий анекдот. Шорець питається: «Що воно за звір – розконвойка?

Ведмідь – знаю, росомаха – знаю, білка – знаю, а розконвойка – не знаю». У «розконвойок» була хоча б надія добутися до кінця строку і повернутися додому. А якщо і залишитися – то вільними!

Але найбільш драматичне враження справляли засланці, що складали чи не найбільшу частину мешканців села.

Звісно ж, звичай висилати за інакомислення на околицю імперії існувала ще в дореволюційній Росії. Але мета тоді була інша – відіслати подалі з очей, а не знищити. Ікона комуністів Володимир Ленін відбував своє найвіддаленіше заслання в Шушенському всього-на-всього 3 роки. І це за державний злочин! А жив державним коштом в добротному кам’яному будинку, ходив на екскурсії по околицях, полював, ласував домашньою сметанкою. Не випадково ж його майбутня теща, що приїхала разом з Надією Крупською до нареченого, при першій зустрічі не втрималася від репліки: «Як Вас рознесло!». І вінчатися їм дозволили, хоча обидва були заслані… І весілля гуляли так, що господарі хати заходили попросити втихомиритися… І для молодої дружини друг дітей відразу ж найняв дівчинку-помічницю: управлятися з російською піччю і рогачем Крупська за перебування в засланні так і не навчилася… А от майбутній вождь світового пролетаріату навчився наступному: нема чого панькатися з ворогами, з ними треба діяти нещадно. Яка слушна порада своїм послідовникам!

В березні 1917 Тимчасовий уряд було скасував політичне заслання. Та ненадовго, бо в двадцяті роки його поновила Радянська влада.

І тут вже не ізолювали, а винищувалися цілі верстви населення: духовенство і буржуазія, інтелігенція, військові, а потім пішли незліченні «вороги народу» і «шпигуни». І в позасудовому порядку, без ніякої прелюдії. Далі до них приєдналися просто заможні селяни, яких засилали цілими сім’ями.

На початку Великої Вітчизняної війни до Сибіру засилали національні групи, які потенційно могли стати «п’ятою колоною»[29] в тилу радянських військ. А з приєднанням до СРСР західних територій, засланню підлягали цілі соціальні групи населення Західної України, Прибалтики, Бессарабії. Тож не дивно, що серед мешканців Кочури серед таких звичних для російського вуха імен як Іван, Василь, Тимофій нерідко траплялись екзотичні Бротислав, Андрзедж, Драгош… І мало того, що влада позмітала їх сюди, як купу сміття, ще й позбавила найелементарніших людських прав. Вони не жили, а існували. Будь-який найдрібніший міліцейський чин міг безкарно знущатися над будь-ким з них, міг навіть вбити – ніхто б і потилицю не почухав.

Зоя в листі татові написала, які скалічені долі у її односельців, але отримала лаконічну доволі холодну відповідь, аби поменше обговорювала дії влади. Це було так не типово для тата – він полюбляв писати довгі листи, – що Зоя спочатку образилася. А тільки потім почала розкидати розумом, яка тому підстава… Радянські часи були не для відвертих розмов навіть із самим собою, а тим паче за листування.

Тільки-но Зоя трішки призвичаїлась до нового життя, здійснила свою давню мрію – завела цуценя. Це була німецька вівчарка, сука. Зоя назвала її Альфа. Минулий хазяїн навчав: на ланцюг саджай відразу, бо потім не привчиш; і корми поменше – буде зліша. Але Зоя брала цуценя до хати,