Читати книгу - "Вільний світ"

ото кухня й комірчинка – її простір, а ще короварня й город за садком). Видали їй дві сукні й пару старих шкарбанів ще тоді, улітку, як прибула до них. Дівчата Дунау довго витріщалися на її вишиту сорочку, спідницю, плахту, на хустку, яка налазила аж на лоба (закуталася так, щоб менше того пилу дорожнього ковтати), на босі ноги, щось гомоніли між собою, а тоді старша пішла і швидко повернулася з таким-сяким одягом «на перший час». Узимку вже сама поїхала до Ауґсбурґа, купила собі боти, жакета, теплу спідницю (не треба їй нічого від цих Дунау).

– Ольго! Ком!

Стара пані Дунау… Уже під дверима: підганяє остарбайтерку, бо ж роботи повно!

– Ольго! Ти ще спиш, чи що?

Ольга швидко накидає камізельку, відчиняє двері, доплітаючи на ходу косу.

– О, добре, що вже готова! Сьогодні ж свято! Треба швидше попоратися.

Ідуть зі старою Дунау в корівник – доїти корів, годувати, напувати, а вичищати вже буде сам Дунау («Дивно, що вони мені ще це не загадують робити», – озивається Ольга сама до себе, бо ж уся найтяжча (посильна для жінки) робота – на ній). Згадалося чомусь, як стара Дунау ходила городом, щойно висапаним Ольгою, і видивлялася, чи не лишилося де бур’янини. Знайшла-таки, підкликала пальцем остарбайтерку, яка ще погано розуміла мову й сама ледь-ледь розмовляла.

– А це що? Га?

А своїх двох сиріток стара Дунау жаліє! Інколи наймичку закликає до їхніх спалень – ліжка позастеляти (поспішають – нема часу, та й, зрештою, чи панська це робота, якщо є наймичка), а про прибирання – прання – прасування – шиття – то вже й мови немає! То вже точно хлопська праця!

– Не хотіли наймита, бо яке там у нас господарство? Тато й сам усе встигає! А от хатньої роботи повно!

На кухні жар від плити. Ольга скоцюрбилася біля неї, підкладає порубані начетверо дровиняки. Замерзла, зараз трохи відігріється. А в них удома, у Чернявці, у всіх печі – груби – лежанки, від яких живе тепло розливається хатою. І коли заскочиш, бувало, з морозу, стягнеш кожушка, притулишся до гарячого побіленого боку й відчуваєш, як стугонить усередині невситиме полум’я.

Удома, певно, сніг. Уже давно випав. І світ довкола став білий-білий. Той далекий, свій, знаний до останньої бурулі під солом’яним дахом світ. Той світ, у якому любов, добро й воля (чи була, чи лише примарилася, коли тікали на Алтай). Той її вільний світ, а не цей, де сіра мряка ранку зливається в одну непорушну пляму напівсутінок-напівсвітла, і так увесь день – аж до глупої ночі.

– А от наш Йонас і не скуштує різдвяного пундика! Хто ж там на фронті про таке думатиме? А може, і дадуть? Усе-таки він офіцер! Як думаєш, Леоне?

Ольга сидить біля плити. Її не помічають. Може, це й добре? Збираються до костелу на різдвяну службу. Врочисті обличчя, святкове вбрання, навіть довгоносі видовжені обличчя дівчат Дунау набули якогось піднесеного виразу. Уся родина зібралася на кухні – вітають одне одного зі святом. Пішли. Тиша. Пустка цього великого кам’яного дому, лише вітер, вільний вітер (чи не той – із України?) свище в комині, хряпає відчиненою для провітрювання кватиркою. Вільний сіверко.

Перехід

Ще мороз тримає землю в міцному полоні. Березень. Крига на Дніпрі, а на ній де-не-де підталини. Але ходити ще можна. Цілком. Можна пройти протоптаною сірою смугою, окресленою на кризі доріжкою, на острів. Тягне. Сюди, на це ще прикрите снігом згарище. Як усе-таки добре, що цей білий саван розстелився на зчорніле – покорчене – померле – припечене – прокопчене – обвуглене – знищене – і – не – воскресле село (Чи можливе воскресіння за три дні? «Смертію смерть попрати і сущим у гробах…»). Це і є справжній гроб! Оцей згорілий вщент острів – розкрита-розверзнута домовина, що вишкірилася на живих гнилими зубами пічних остовів (справжні гнилі пеньки в чорній порожнечі роззявленої пащі), і досі віддає гнилувато-смердючим віддихом (проковтнула зараз стільки жител, хай і без люду, але ж і наїлася).

Дівчата з Агафією тиняються островом. Семен приходив сам. Давніше, ще восени, – подивитися, чи щось уціліло. («Нічого не лишилося, Гафійко! Усе наше… згоріло… пішло прахом», – затужив за цим їхнім світом, спільним його-її світом, лише коли той назавжди, безповоротно щез – піднявся чорним димом, як фіміам на жертовнику життя чи невблаганної долі.)

Ось знаки їхнього колишнього пристановища тут – обвуглений стирчак димаря й почорнілі дерева, що колись огортали зеленим кільцем живий тоді ще будинок на палях (як найбільшу реліквію Нюся все життя зберігатиме план цього їхнього назавжди втраченого дому, у якому дві кімнатки причепилися одна до одної, а кухня приховує в собі ще й комірчину, простору, суху, де стільки всього корисного зберігали, сіни з ґаночком ніби припрошують: «Заходьте! Не минайте!»). І невидимі знаки, розпізнавані-зчитувані лише ними (якщо стати отак, де було вікно в кімнаті, видно Дніпро, правий берег, жовтим підведені будиночки на ньому – їх пожаліли? чи просто не зауважили?), лише для них зрозумілі хвилі їхньої колишньої тут присутності, їхнього минулого.

– Мамо, нічого ми сьогодні не відриємо. Марно тільки прийшли!

Нюся тицяє лопатою в мерзлу землю. Так хотілося вже швидше дістати оте, своє, що носили й носили в яму – до останнього…

– А фікус? І сліду не лишилося! Ми ж сюди його притягнули – ближче до Дніпра, далі від огню…

Фікуса нема. Нема нічого. Лише сірі сліди на підталому, помітно потемнілому снігу. Це вони натоптали. Прийшли сюди, як на