Читати книгу - "Слова на вітер, Анні Ксандр, Софія Вітерець"

Чоловік погоджуючись кивнув головою, навіть не почувши запитання. 

– Швидке авто на острові є? 

– Залежить від того, наскільки воно має бути зашвидким…

– Найшвидше.

Мехмет задумався, ворушачи вусами.

– Треба попитати.

– Буду вдячний, – посміхнувшись йому, я пішов на терасу, як завжди за столик, який вже ніби закріпився за мною. 

Одягнув навушники й запустив музику. Зайшов у месенджер, перечитуючи групові повідомлення, ніби Рита з Яром не могли наговоритися поза чатом, адже днями разом. Іноді навіть заздрив таким стосункам. Вони ледь не зі школи разом, але по-справжньому зустрічатися почали лиш кілька років тому. Можливо, саме тому я не квапився з пошуком дівчини, бо зі мною вживатись спроможна лише мама з сестрою та Рита. Для усіх інших я занадто складний персонаж, якому важко вгодити, а ще більше підкоритися моїм забаганкам. А от дівчина, як Рита, то справжня знахідка – підтримувала мене за будь-яких обставин і вивчила мене, як свої пальці. 

Не помітив, як до мене вже й підійшов Мехмет, ставлячи сніданок та каву. 

– Смачного.

– Дякую, Мехмете.  

Досі не розумів, що саме в мені привернуло увагу цього чоловіка, адже я ж бачив, що до мене він був більш люб'язний, ніж до інших гостей. Сьогодні на сніданок були кьофте рясно политі соусом. Скуштувавши, відчув смак гранату та ще чогось… Здається, сливи. От це б маму сюди або дідуся! Хто-хто, а вони дійсно гурмани й неодмінно оцінили б його талант!

Відчувши поштовх у плече, я підвів очі й зустрівся з задоволеною мармизою баклана. Тож, ніч пройшла досить непогано, але від цього мої брови лиш дужче звелися. Спробував проігнорувати його, але Тім вже вклався навпроти мене. Я озирнувся, оцінивши вільні місця.

– Я працюю.

Відсік вкрай коротко й перевів погляд на екран, та ця скалка багаторічної давнини й не думала кудись діватись. Але для чогось зменшив гучність музики у вухах. Мабуть, якась частина мене таки хотіла почути якісь деталі їхньої зустрічі й це дратувало ще більше.

– Важка ніч? – запитав він, самовдоволено всміхаючись. 

А я ж бо знав про причину цієї щасливої пики, але чи розповіла Айлін йому про це? Хоча навряд вона вчинила б так необачно. Але й хто ж їх зрозуміє? Погоджується зустрітися з одним, а без тіні жалю просиділа з іншим…

– Чого тобі, баклане? 

Дурнувата посмішка враз зникла з обличчя, та легше від того не стало.

– Та я хвилювався за тебе, не побачивши за сніданком…

– Побачив? То можеш й собі зайнятись справою, – промовив рівним голосом й ані на хвильку не відірвав очей від екрана.

Випивши каву, я підвівся, одягнув темні окуляри й пішов до виходу. Спустився дорогою вниз поміж пансіонати та невеличкі будинки, йдучи бруківкою до причалу. Побачив цю місцину вчора. Роздивлявся сторонами й оцінював можливості проїхатися цими вуличками вночі. Звісно, якщо Мехмет дістане автівку. Стільки часу без коліс виявилися ще тим випробуванням, але прагнув знову сісти за кермо й провітрити голову. Навіть від Тіма з Айлін, бо це добряче розосереджувало увагу. 

Сьогодні знову здійнявся вітер. Не такий, щоб аж, але волосся гонив добряче. Знову все сплутається. А може нехай? Принаймні його легше буде розплутати, ніж все навколо. Яхти та катери, пришвартовані біля причалу, погойдувалися в такт хвилям, а я бродив серед них, шукаючи чи то натхнення, чи то вчорашнього дня. Або ж просто блукав серед чужинців, щоб не бачити задоволених фізіономій. Заздрив? Можливо, зовсім трохи, бо вийшло так ніби мене залишили поза бортом. 

По поверненні, мене одразу підкликав Мехмет, озираючись ніби робитимемо щось надсекретне.

– Я знайшов, – прошепотів, нахилившись до мене. – Але буде тут найближчим часом.

– Супер, Мехмете! – вигукнув з захватом, вперше за день відчуваючи натхнення. – Буду твоїм боржником!

– Та що ви, пане! То буде занадто…

– Але я мушу віддячити, тому це не обговорюється.

Мехмет знову озирнувся й схилився за стійку. Випроставшись, невпевнено простягнув мені книжку. Нічого собі! Помітивши мій подив, чоловік розплився у посмішці.

– Не знав, що її переклали турецькою, – ледь усміхнувшись, промовив я, беручи свою книгу до рук.

– Можете підписати “для Мехмета”? – запитав з надією, поставивши поряд ручку.

Та мене й не потрібно було вмовляти. Принаймні тепер стало зрозуміло його ставлення до мене. Мав шанувальника й тут.