Читати книгу - "Рід Добрянських. Генеалогія і спогади, Леонід Добрянський"

Коли настала глибока осінь, надворі стало холодно, ми майже надвір гуляти не виходили за браком у більшості з нас взуття. Зі мною в колекторі було чоловік із сімнадцять хлопців - неповнолітніх правопорушників, з яких пригадую зараз лише декількох.

Троє було з міста Гранова. Один з них, невеличкий на зріст, звався Іван, на прізвище Гуляренко. Перебував він у колекторі за підпал житлового будинку. Пізніше Іван був обікрав мене та ще декого із товаришів і втік.

Сиділи двоє братів на прізвище Щур - Іван та Микола. Крім того, було іще двоє братів - забув, з якого міста. Старшого з них звали Жора, а меншого Льоня. Їх звинувачено за те, що вони нібито крали цукор із складу цукрозаводу. Згодом з'ясувалося, що то були зовсім не вони. Жора грав у духовому оркестрі в своєму містечку; того вечора, коли пограбували склад, він пізно вертався із клубу додому. Квартира його була біля заводу, ото, мабуть, його хтось запримітив, як він ішов, й підозра впала на нього. Вночі викликали братів на допит. То старшому нічого, а Льоня, коли його схопили і потаскали на допит, а там стали загрожувати наганом, перелякався і захворів на чорну хворобу - епілепсію, і часто, будучи в колекторі, падав у нападі хвороби. Впаде, заб'ється у судомі, хвилин кілька полежить і встає. Запитую: «Що з тобою було, Льоню?» - а він нічого навіть не пам'ятає.

Врешті, як я вже сказав, виявилося, що цукор брали зовсім не вони, а малий хлопчина, який міг завдяки своєму зросту пролазити через невеличку дірку, яка була під складом.

Через декілька місяців Льоня залишився при колекторі як заложник, а Жора поїхав додому і привіз із собою цього самого винуватця.

Приїхавши назад із цим пацаном. Жора привіз гроші, яких мало вистачити на проїзд залізницею додому двох братів - Жори та Льоні, але сталося не так, як гадалося.

Першої ж ночі той Іван Гуляренко із Гранова, про якого я згадував вище, забачивши, що Жора приїхав із грішми та ще й у нових чоботях із жовтої шкіри, надумав обдурити його та втекти.

Так і зробив: коли всі поснули, узяв у нього чоботи, приховав десь і приходить до мене (а я спав аж у третій кімнаті від Жори), збудив мене та й каже: «Митю, дай мені свої чоботи й піджак (в нього свого взуття та одягу не було), я хочу надвір, живіт дуже болить».

Ну що ж - надворі зима, сніг, чому ж не дати? Взяв Іван піджак, чоботи і вийшов з кімнати.

Минуло може, з годину. Не вертається Іван. Мене тоді як підкинуло: чи не одурив він мене?! Схопився з ліжка і пішов у кімнату до Жори (з Жорою я був у гарних приятельських стосунках).

Жора вислухав мене й одразу кинувся під ліжко, де лежали його нові жовті хромові чоботи; глянув та й каже: «І моїх чобіт нема». Ми тоді кинулися до завідуючої колектором, постукались у двері її кімнати, вона прокинулася, встала, засвітила світло, виходить та й питає: «В чім річ?». Так і так, розказали їй і пішли із світлом по кімнатах. Обійшли всі кімнати; нема Івана. Жора знов до своєї койки, кинувся під подушку, де лежали його гроші, - і грошей чортма! Він у плач... А мені сміх і горе -  думаю, я ж своє сам оддав...

Схопились хлопці на ноги; у кого було в що взутися та вдягнутися, зразу ж із сторожем колектора кинулись у погоню, а ми, котрі роззуті та роздягнуті, залишились, ждемо.

Хлопці розбилися на групи і кинулися на всі боки - нема. Питалися й у вартового, що стояв на дерев'яному містку через річку. Той відповів, що нікого не бачив. Так за Іваном і слід простиг.

Ну що його робити? Жора й Льоня мали сьогодні рано виїхати додому, і отаке сталося! Та й мені вже осточортіло тут сидіти, тим більше, що Жора, мій перший друг, уже від'їжджає.

Крутили, вертіли - треба їхати, а їхати нема в чому.

Нарешті, роздобули нам по парі сяких-таких чобіт. Вдягтися у Льоні та в Жори було в що, мені позичив один із братів Щурів свитку - латка на латці, та й дірок було в ній чимало. Ми зібрались, розпрощались і рушили. Вони на станцію, а я додому в Михайлівку до матері.

Була рання весна. Де-не-де зоставалися ще клаптики снігу, зранку брали приморозки, а вдень відпускало і робилася грязь. Почимчикував я додому - я вже говорив, що від Гайсина до села було одинадцять кілометрів. Іду додому та й міркую про те, що то я казатиму матері, коли прийду, та що мати казатиме мені і як я їй у вічі глядітиму. Йшов я майже весь час лісом. Дійшовши до села, повернув навпростець та й почвалав берегами додому. Таким чином, і я нікого не бачив, і мене ніхто.

Ось уже я і на своїй садибі. Доходжу до хати. Заходжу, серце так б'ється, що, здається, ось-ось вирветься.

Застав я вдома матір, найменшу сестру Ніну та двох сусідів, дорослих чоловіків, які молотили ціпами в нас у клуні наш хліб. Вони в той час сиділи в хаті та полуднували.

Став я біля дверей, спустивши очі додолу, і не поворухнусь, тільки зрідка скоса зиркаю, що діється навкруги.

Постоявши так із годину, а може, і півтори, я від утоми все-таки присів на ліжко, яке стояло тут же, біля самісіньких дверей…

Поступово став я призвичаюватися, звикати до оточення. Довгий час нікуди не ходив із хати, соромився людей. Але мати не лаяла, не билась, і невдовзі усе пережите здавалося мені нібито сном. Я знову став почуватися по-старому, як наче ніде нічого.

Влітку працював у степу, а взимку поступив у школу селянської молоді в Гайсині. Був активним комсомольцем, вожатим піонерзагону. Піонери мене дуже любили й поважали.

Комсомольським осередком був двічі посланий на курси: перший раз на тритижневі курси рахівників у м. Звенигородку, а другий раз райкомом комсомолу на 4-місячні курси радянських працівників у м. Умані, на той час - нашій окрузі, після яких одержав свідоцтво на право займати посаду завідуючого бібліотекою та іншими закладами культури - читальнями, селянськими будинками. Приїхавши додому, я прийняв завідування сельбудом та разом з ним і бібліотекою. Це було в 1930 році.

В роках 1928-му та 1929-му недалеко від Михайлівки - за 7 км - передбачалося збудувати селище на гарній чорноземній та плодючій землі, так званій ділянці «Каліче». Бажаючі переїхати туди там будувалися та хазяйнували. Побалакавши між собою, мої рідні вирішили наявні землі переділити на дві частини. Нас, хлопців, було лише двоє, а землі в нас до смерті діда, який помер у 1926 році, польової було 3 га та садиби 0,85 га, коли дід помер, то додалося ще 2 га польової; таким чином, разом польової було 5 га й садиба.