Читати книгу - "Сліпий ліс, Ілля Вінницький"

— Так, пам’ятаю, пам’ятаю. Ну, вибач, Матвію, трохи психанув, — так само без емоцій сказав Лесик.

— А може, цих зелених на капусту порубати?

— Не можна просто йти й рубати всіх, хто тобі страшний або кого ти боїшся. Ми все ж таки на їхній території, і поки що я не бачу, щоб вони на нас нападали. Лесику, зупинись. Бачиш, жаби почали нервувати, а нам це зовсім ні до чого.

Двоє Квакуш завмерли, дивлячись на них своїми виряченими очима.
Уперед вийшов Тарас і сказав:
— Доброго вам... ем... вологого вам болота, добрі мешканці цих місць! Ми до вас випадково зайшли і зла не бажаємо. Якщо пропустите нас, то підемо своєю дорогою. Сюди ми зайшли, ховаючись від ворога, який нас переслідує. Ми з поля жителі, не лісові, ми від лісового ворога втікаємо.

— Як їх там звали? Матвію, ти пам’ятаєш, як сліпий себе назвав?
— Антрохи, здається.
— Так, нас переслідували Антрохи. Ми їх кличемо сліпими, ну, у них немає очей.

Квакуш, той, що був трохи менший, вийшов уперед. А та, що більша, попрямувала до чогось, схожого на хату.
Зелений промовив дуже урочисто:
— Мене звуть Гова! — якось криво, але дуже гордо сказав жабо-люд.
— Я останній представник королівської родини, що колись правила майже половиною світу, а тепер лише цим клаптиком болота.

— Ловочко, чого ти так довго возишся з частуваннями для наших дорогих гостей? І води бражної не забуть поставити!

У ту ж мить з хати почувся роздратований крик:
— Ну, нехай вони тільки за паркан вийдуть, я тобі покажу королівську кров! Змішаю її з мулом і назад заллю. Будеш ще випендрюватися тут переді мною!

Гова, вже повернувшись до людей, продовжив:
— Ліс — ворог болоту, люди — вороги для лісу. Отже, ми з вами — хіба не найкращі друзі? Ви — вороги наших ворогів.
Сідайте ква-за стіл, пообідайте з нами, потім я вам і дорогу покажу, і проводжу. Ми народ дуже гостинний і любимо гостей. Ви ж не відмовите мені? Я ж останній із знатного роду боліт.

— Ми, звичайно, з великою радістю! — з вигуком промовив Матвій.

— Постривай, Матвію, тут треба подумати, — сказав Тарас. — Вибачте, зелені друзі, ми зараз поговоримо і повернемося до вас.

— Так-так, ква-звичайно.

Тарас, Лесик і Матвій стали в коло, і першим заговорив Тарас:
— Матвію, ти чого такий дружелюбний став? Може, вони нам отруту готують, а ти з ними одразу за стіл?

— Тарасе, вони нас запросили, а я й не подумав. Ти знаєш, це дуже древній народ, і вони багато чого можуть розповісти.

— Вони якісь страшні, — пробурмотів Лесик з лукавою посмішкою.

— Лесику, припини! А то ще порубаєш їх на капусту. Я бачу, ти весь гарячий, весь на взводі.

— Ні, я й не думав.
— Знаю Я тебе. Не думав, а будеш думати, коли вже буде пізно.

— Матвію, Лесику, я думаю, потрібно погодитися на їхнє запрошення, але я вас прошу: будьте дуже обережними. По-перше, нічого зі столу не їжте першими — нехай вони самі спробують, раптом отруєно. По-друге, стежте за їхніми лапами.
Але все ж він правду сказав про ліс і те, що вони з ним вороги.

— Ох, як хочеться їх розпитати про все! — сказав Матвій.
— Розпитаємо, але не все одразу.

Вони разом розвернулися і подивилися на зелених.
— Так, ми приймем ваше запрошення і разом з вами спробуємо страв. Як я бачу, запрошувати мандрівників до столу — це теж ваш обряд. Він іде здавна, коли ви нас запрошуєте, — промовив Тарас.

— Наші предки знали богів обличчям до обличчя. Так вони говорили. А якщо ви живете за законами світлих богів, то нам з вами по одній дорозі плисти. Не бачу я в нас сильних розбіжностей. А шкіра та руки, що трохи відрізняються, — це все другорядне.

— Так ква, — сказав Гова. — Проходьте до столу, зараз Ловочка все насипе.

— Ну чого ти так довго там возишся? — заверещав Гова, мабуть, з не привички.

— Зараз, зараз! Старий ти пень!

Ловочка вийшла з-під схожої на хату будівлі з цілим підносом незрозумілих і не дуже апетитних страв. При цьому шепотіла Гові:
— Тобі до ранку не дожити. — З натягнутою страшною посмішкою вона прошепотіла йому на вухо. — Я тобі це обіцяю. Нехай тільки гості підуть, і тобі...

— Хо-хо, ну ти й умориш! — з натягнутою посмішкою сказав Гова, дивлячись на свою дружину. — Вона у нас така жартівниця, іноді навіть не знає міри.

Гова, приймаючи гостей, уявив себе справжнім правителем цих боліт. Хоча колись він і був правителем, але час бере своє, і від володінь залишився лише клаптик болота, назва та титул.

Хлопці сіли за стіл, але зброю тримали при собі. Як би гарно їх не запрошували до їжі і яким би великодушним не був господар, всі були напоготові до будь-якого результату трапези.

Ловочка накрила на стіл, який стояв у дворі, поставила якісь зелені пиріжки та щось схоже на тину.
Гова одразу накинувся на них із жадібністю, почав уплітати пиріжки. Начинкою було щось чорне і тягуче, і воно неапетитно витікало з його страшної пащі.

Гості зневажливо дивилися на це, сиділи і мовчки спостерігали за тим, що відбувається.

— Ви чого не їсте? Смачно ж! — сказав Гова.

— Дозволь нам перевести дух, — відповів Матвій. — Ми, пробираючись через ваші землі, трохи втомилися. Людям непривичне ходити болотами. Це місце проживання вашого рівня, таких, як ти, Гово, правитель цих боліт.

Матвій спеціально вирішив підлеститися до самолюбства господаря цього дому.

— Мабуть так воно так! — підхопив Лесик. І продовжив:
— Без твого бажання та волі нам тут ніколи б не опинитися. Відразу видно правителя цих боліт, і тільки ти знаєш, хто ходить твоїми землями й хоче пройти твої володіння. Простий люд тут крокує чи ні — тільки ти відаєш!

Матвій шепнув Тарасу на вухо:
— Ловко хлопець лапшу вішає, тільки б не переборщив.

— Поділися, владико, мудрістю своєю, — якось від себе додав Тарас, цим самим перебиваючи Лесика, щоб той не наговорив зайвого.