Читати книгу - "Тінь у його домі, Ірина Айві"

Я відчула, як всередині все стискається від напруження. Моя впевненість була лише маскою, що трималася на волосині. Чи справді йому не байдуже, чи це лише гра?

Дем’ян примружив очі, ніби зважував кожне моє слово.

— Лідо, ти не вмієш брехати, — сказав він після короткої паузи. Його голос став глибшим, а тон — проникливішим. — Твої очі говорять більше, ніж ти сама.

— Це все, що ви хотіли сказати? — різко кинула я, намагаючись повернути контроль над ситуацією. Але серце билося так швидко, що здавалося, він міг його чути.

— Ні, не все. — Він зробив крок ближче, скорочуючи відстань між нами. — Якщо ти справді вирішила піти, то це твоє право. Але знай: ти для мене більше, ніж просто садівниця.

Його слова зависли в повітрі, а я застигла, не знаючи, що відповісти. Що він має на увазі? Чи це просто ще одна маніпуляція? У цей момент я відчула, як страх і надія борються всередині мене.

— Мені потрібно йти, — видушила я з себе і швидко відвернулася, щоб він не побачив моїх очей, які раптом наповнилися сльозами. — Мене чекають. Батько залишається й далі на вас працювати. Він не захотів йди зі мною. 

Я кинулася до дверей, але Дем’ян встиг перехопити мене за руку. Його дотик був теплим, але водночас сповненим сили.

— Не тікай так, Лідо. Скажи, що я можу для тебе зробити? Можливо потрібна фінансова допомога? 

Я зупинилася, не в змозі вирватися, і мовчки стояла, поки його пальці все ще тримали мене. У кімнаті запанувала напружена тиша.

— Мені від вас нічого не потрібно, — твердо промовила я, хоча голос ледь помітно затремтів. — Я лише візьму свої речі й те, що заробила чесною працею. А тепер, з вашого дозволу, я піду збиратися. 

Я обережно звільнила свою руку з його пальців, які ще мить тому міцно тримали мене, і рішуче попрямувала до дверей. Стояти під пильним поглядом його очей було нестерпно. Здавалося, він намагався щось сказати, але я не дала йому шансу.

Відчинивши двері, я затрималася на мить, ніби сподіваючись, що він все-таки зупинить мене. Але тиша за спиною була важкою і остаточною.

Я навіть не змогла сказати "прощавай", хоч і знала, що ми більше ніколи не побачимося. Моя рішучість назавжди вирвати Дем’яна зі свого серця, пам’яті та життя здавалася незламною. Але всередині все боліло від цього прощання, якого я так і не вимовила.

Йдучи коридором, я чула лише свої кроки. Тіло було наче з каменю, але в голові проносилися спогади, які я намагалася витіснити. Його голос, його дотики, той короткий, але незабутній момент близькості.

"Ні," — сказала я собі. — "Це була лише мить і вона більше не має значення".

Та серце, ніби живучи власним життям, не хотіло відпускати його так просто.

Я кохаю його і як жити з цим почуттям я не знаю. Нагадавши собі його слова я витерла долонею сльози й почала складати речі у валізу. 

— Ти вже сказала йому? — запитав тато, заходячи до моєї кімнати. Його голос був тихим, але уважним, наче він боявся злякати мої думки.

— Сказала, — кивнула я, намагаючись виглядати впевнено. — Я знайшла гарну роботу, тату. І знаєш, я впевнена, що у мене все вийде. Сюди я більше не повернуся.

Тато зупинився біля дверей і уважно подивився на мене, як робив це завжди, коли хотів сказати щось важливе.

— Я радий за тебе, доню, — промовив він, зітхнувши. — Але зарікатися не варто. Життя іноді може підступно гратися з нашими мріями.

Його слова викликали в мені легкий сум, але я змусила себе посміхнутися.

— Тату, бережи себе, — сказала я, дістаючи зі столу листок, щоб написати свою нову адресу. — Ось, це для тебе. У вихідний приїжджай до мене, якщо матимеш час. Але якщо Дем’ян... хоча ні, йому байдуже.

Я зупинилася на мить, бо ім’я Дем’яна було наче скалкою, яка завжди  болітиме. Тато зрозумів це без слів і лише кивнув, даючи мені змогу не пояснювати зайвого.

— Я тут дещо приберіг для тебе, — сказав він і дістав із кишені конверт. — Візьми це й витрати на навчання. Я вірю, що у тебе все вийде.

Його слова були такими теплими, що я ледь стримала сльози. Він обійняв мене міцно-міцно, так, ніби боявся відпустити, ніби думав, що це наша остання зустріч.

— Я дзвонитиму тобі щодня й розповідатиму про своє нове життя, — сказала я, сховавши конверт до сумки. — І насправді я не так далеко їду, лише в іншу частину міста.

Тато ледь помітно посміхнувся, але його очі були сумними.

— З Богом, доню, — прошепотів він, торкнувшись моєї руки. — Хоч мені й важко відпускати тебе, та насправді я щасливий.

Його слова запам’яталися мені назавжди. Вони були прощанням із моїм минулим і благословенням на новий шлях, який я мала пройти заради нового життя.