Читати книгу - "Тінь у його домі, Ірина Айві"

18

Розділ 18

-- Я не люблю брехні, Лідо. Якщо збираєшся працювати в моєму домі, завжди залишайся чесною зі мною, незалежно від обставин. Чесність — це дорогоцінний камінь, і лише одиницям вдається його носити. Красиві слова, але не мої. Так сказав Шекспір, і я на всі сто відсотків погоджуюся з ним.

Ярослав уважно дивився на мене, ніби намагався побачити щось більше, ніж я готова була показати. Його пронизливий погляд відчувався навіть за моєю спиною, а від холоду в його очах пробігали мурашки. Якби це була не наша перша зустріч, я б вирішила, що він очікує, коли я зізнаюся у всіх своїх гріхах.

— Я теж не люблю брехні, пане Ярославе. Насправді мені нічого приховувати від вас, — промовила я спокійно. — Я просто вирішила змінити місце роботи.

— Просто? І чому саме просто, а не з якоїсь конкретної причини? — його голос був спокійним, але з легким відтінком іронії, ніби він уже знав відповідь на своє питання.

Я на мить затримала подих, вагаючись, чи варто говорити правду. Але щось у його погляді змусило мене відчути, що брехня тут буде зайвою.

— Насправді причина є, — я видихнула, зібравшись із думками. — Я вагітна від свого господаря. Він не хоче дітей, тому я більше не можу залишатися з ним під одним дахом.

Я не розуміла, навіщо сказала це. Можливо, його присутність мала якийсь дивний вплив на мене, змушуючи відкриватися там, де я зазвичай мовчала.

Ярослав довго мовчав, розглядаючи мене так, ніби перевіряв на щирість кожне моє слово. Потім кивнув.

— Гаразд. Приступай до своїх обов’язків уже сьогодні. Я беру тебе на роботу, Лідо. А робочий контракт ми оформимо так, як ти сама захочеш.

Його рішення було швидким і рішучим, але я все одно не могла зрозуміти, що саме він побачив у мені такого, щоб так легко прийняти цю пропозицію.

— Я безмежно вдячна вам за довіру, — тихо промовила я, намагаючись приховати хвилювання.

— Іван відвезе тебе, куди скажеш, — коротко відповів Ярослав. — Обов’язки обговорите дорогою до твого колишнього місця роботи.

Я лише кивнула, бо слів більше не залишилося. Відчуття полегшення змішувалося з тривогою, адже попереду мене чекала розмова, яка, без сумніву, закарбуєтьчя у моїй памяті назавжди.

Вже сьогодні я поговорю з Дем’яном. Це буде наша остання розмова. І останній вечір, коли ми будемо дивитися один на одного.

Він ніколи не був особливо сентиментальним, але я знала, що це торкнеться його гордості. 

Я намагалася не думати про те, як це виглядатиме. Як він сприйме моє рішення піти, як відреагує на мої слова. Усе, що мені залишалося, — це зібрати залишки сміливості і зробити те, що давно мало статися.

Машина вже чекала біля входу. Іван відкрив двері, не промовивши ні слова. Я сіла на заднє сидіння, відчуваючи, як серце калатає в грудях.

— Куди їдемо? — запитав Іван, глянувши на мене через дзеркало заднього виду.

— До мого колишнього дому, — відповіла я, ледве впізнаючи власний голос.

Це була точка неповернення.

 

 

— Дем’ян у своєму кабінеті? — запитала я Поліну, яка з’явилася на порозі, ніби чекала мене.

— Так, але він не сам, — відповіла вона, дивлячись на мене з дивним виразом обличчя.

— Ну і нехай. Можливо, у нього немає таємниць від...

Я затнулася. Не змогла вимовити слово "кохана". Воно здавалося чужим і гірким.

Не чекаючи, поки Поліна засипле мене запитаннями, я рішуче рушила до будинку, відчуваючи, як трясуться коліна.

"Не будь полохливим кошеням, Лідо," — наказала я собі подумки.

Підійшовши до дверей, я постукала, але, не чекаючи запрошення, увійшла.

— Дем’яне, у мене до вас важлив...

Слова застрягли в горлі. Дем’ян сидів за своїм столом, але його обличчя було майже невидимим — перед ним, на краю столу, сиділа Вероніка. Її напівоголене тіло блокувало весь простір, наче вона свідомо прагнула зайняти якомога більше місця в його житті.

— Чому ти вриваєшся сюди без дозволу? — заверещала вона, швидко хапаючи блузку, щоб прикритися.

— Вибачте, я не знала, що у вас тут... романтика, — відповіла я, ледве стримуючи зневажливу усмішку. — Я ненадовго. Це займе лише кілька хвилин.

Дем’ян, схрестивши руки на грудях, поглянув на мене з-під лоба. Здається його здивувала моя сміливість. 

— Лідо, що такого важливого ти збираєшся сказати, щоб дозволяти собі подібну зухвалість?

Я вдихнула глибоко, намагаючись не зірватися.

— Лише те, що я йду з вашого дому, Дем’яне. Сьогодні я востаннє порушила ваш особистий простір. Прошу звільнити мене від обов’язків вашої садівниці за власним бажанням, — проговорила я, використовуючи слова, які зазвичай пишуть у формальних заявах.

Моя впевненість здавалася мені фальшивою, але я стояла прямо, намагаючись не видавати, як сильно трясуться мої руки.

Дем’ян мовчав, пильно дивлячись на мене. Вероніка, схоже, вже втратила інтерес до ситуації, зосередившись на своїх ґудзиках.

— Звідки таке рішення, Лідо? — Нарешті промовив він, холодно. Та приховати здивування йому таки не вдалося. — Але якщо ти вирішила, то це твоє право. Тільки не забувай, що світ за цими воротами не такий простий, як тобі здається.

Його слова прозвучали як попередження, але я лише кивнула.

— Я знаю, — коротко відповіла я.

-- Ніко, залиш нас з Лідою. Коли ми завершимо нашу розмову я прийду до тебе і ми продовжимо з моменту на якому зупинилися. 

 

Коли двері за Веронікою зачинилися, і ми з Дем’яном залишилися удвох, я нервово ковтнула слину. Атмосфера в кімнаті стала густою, як туман, і його уважний погляд, який ковзав по мені, ніби намагався проникнути глибше за маску спокою, змушував мене почуватися беззахисною.

— Лідо, може поясниш, що сталося? — порушив мовчанку Дем’ян. Його голос звучав м’яко, але в ньому відчувалася стримана напруга. — По правді кажучи, ти мене неабияк здивувала. Якщо ти прийняла таке рішення через те, що між нами сталося, то...

— А хіба між нами щось сталося? — перебила я, піднімаючи на нього очі. Намагалася говорити твердо, хоч голос ледь не зрадив мене. — Особисто я нічого не пам’ятаю. Моє рішення — це просто крок до нового життя і не більше. Я хочу розвиватися, хочу вчитися, а поливаючи ваші квіти та підстригаючи кущі, це неможливо.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍