Читати книгу - "Легенди Ґотліну, Кайла Броді-Тернер"

–А, ого…Ясно.

«Та вона виглядає молодше за мене!»– обурився Найджел подумки.

–Тож, про що ти думав, коли чаклував?– повернулась до теми дівчина.

–Я не скажу.– похитав головою він.

Пайпер скорчила гримасу.

–Чого це? Соромишся? Я що тобі подобаюсь?

–Ще чого!– пирхнув Найджел.

–Ей!– Пайпер штурхнула його в плече.

–Ну, тобто…Ти кльова, просто…

–Замовкни.

–Гаразд.

Вони постояли мовчки, втупившись поглядом у галявину, що зеленіла під персиковим небом, на якому вже тягнулись довгі хвости ранкових променів.

–То про що думав?– знову спитала вона.

–Пайпер…

–Ну, скажи, я ж не розкажу нікому.

–Я думав про тебе…

–Ха! Я ж казала!– перебила його вона.

–Про тебе і Пітера.– закінчив він, почервонівши.

Пайпер зітхнула, що б вона не відчувала зараз, Найджел не міг прочитати цього в її очах. Дівчина знизала плечима.

–А що про нас думати? Все закінчилось і не почавшись.

–Так, але це несправедливо.

Пайпер усміхнулась.

–Ти такий милий, Найджеле. Такий юний і наївний, це просто чарівно.–вона поплескала хлопця по щоці і покрокувала назад.– Гаразд, ходім працювати.

–Навряд чи вийде…–сумнівався Найджел.

–Якщо вийшло раз, вийде і вдруге. Думай про що завгодно, але не про свою силу чи про те, над чим працюєш, просто дозволь думкам вести тебе. Сила мага здебільшого інстинкт, якщо спустити повіддя – вона понесе тебе.

Найджел кивнув і закрив очі, намагаючись повернутись до своїх думок. Він намагався вхопитись за свої відчуття, тримаючись за них, як за ліхтарик  у темній кімнаті, що допоможе йому знайти вихід. Тепло, що ринуло із верхівки голови, опускалось до шиї та плечей, потім до ліктів, зап'ястків та долонь. Воно не кололо його, а гріло. Найджел боявся повертатись думками до свого дару і навіть обривав фантазії про те, що він може побачити, коли розплющить очі. Це давалось хлопцю достобіса складно, адже він мав яскраву уяву і міг відтворити в своїй голові можливі події покадрово, яскраво, як у фільмі. Коли тепло почало зникати, так само поступово, як і з'являлось, хлопець розплющив очі, глянувши спершу на Пайпер. Дівчина задоволено кивнула йому і Найджел перевів погляд на галявину. Трава нарешті всюди була густою і соковито–зеленою, з–під неї де–не–де проглядали маленькі квіточки різного кольору. Молоденькі дерева у вільному порядку протикнулись із землі, висотою з саджанець.

–Ти молодець. –рузюмувала дівчина.–А тепер уже моя черга.

Пайпер виставила руки, і сонце засяяло яскравіше, з–під землі, ніби за прискореного перемотування, молоді дерева зростали, бутони квітів розкривались, приваблюючи бджіл та різнокольорових метеликів. Найджел зазначав, що дівчина мала рацію: з її силою впоратися вдалося до кінця дня.

–Готово! Приймайте роботу. – вигукнула Пайпер, повертаючись до табору.– Найджел просто красунчик.– вона поплескала хлопця по плечу.

– Я знала, що ти впораєшся, синку.– повідомила Калерія, розцілувавши хлопця у обидві щоки.

Найджел усміхнувся. Вона плеснула в долоні, і вони всією чесною компанією рушили вглиб лісу.

–Він не схожий на Південний.– зауважила Калерія.

–Німфи повернуться і вдихнуть у це місце магію. Поки що це просто ліс.– пояснила Ельга.

–Це не вплине на пошуки дару, якщо на ньому «невидимка»? – запитав Найджел.

–Залежить від того, до чого прив'язувати закляття. –пояснила Калерія.– Я прив'язала дар до самого лісу, а не до його магії. Отже, важливою умовою буде наявність галявини і ряду древніх каменів.

Після такого складного відновлення лісу, Найджел був певний, що повернути силу Калерії, все одно, що книгу з полиці дістати. Насправді хлопець уявляв, що дар прийомної матері перетворений на камінь і захований у скриньку, а той заритий у землі під якимось кущем отруйної шипшини. Але ж ні, він вкотре переконався, що маги ніколи не шукають простих шляхів.

–Ось! Ось це місце!– плеснула в долоні Калерія, не приховуючи радощів.

Вони зупинилися на ідеальній квадратній галявині. Дерева ніби відступили, створюючи сцену, посеред якої лежав круглий гладенький відшліфований камінь. А по чотирьох кутах галявини розташовувалися середні за величиною не менш гладенькі камінчики. Варто було Калерії стрибнути на один із них, як від центрального каменю до всіх по черзі перейшов фіолетовий заряд, ніби ниткою єднаючи коло. Потім, з усіх чотирьох точок цей заряд заструменів у небо. Він створив фіолетову хмару, в якій вистрілювали заряди блискавок, у повітрі запахло озоном. Хмара попливла по небу, розростаючись, і зупинилась прямо над Калерією. Дівчина розкинула руки, заплющивши очі, вона прошепотіла заклинання. Пролився дощ, а за ним щодуху вдарила блискавка, повністю пронизавши тіло Калерії. Найджел оторопів.

–Господи! Врятуйте її! Вона ж загине!