Читати книгу - "Мій ніжний звір, Rada Lia"

Розділ 22

Орися відкрила очі й прямо перед собою побачила занепокоєне обличчя Ярослава. Сильний біль в потилиці змішувався з відчуттям холоду, оскільки щось вологе стискало їй лоба. 

— Я обмотав твою голову рушником, який попередньо змочив у крижаній воді, — пояснив чоловік. Рукою він притискав кубик льоду до її щоки. — Коли ти втратила свідомість, то ще й проїхалася вилицею по асфальту. — пояснив він, відповідаючи на німе запитання у неї в очах.

Орися озирнулася й побачила, що лежить на дивані у вітальні вдома. Яскраве світло люстри сліпило її. А тому дівчина їх просто закрила.

— А… — почала вона.

— Я його добренько потовк.

Дівчина знову відкрила очі. Вона уважно оглянула обличчя чоловіка і цього разу помітила синець у нього біля губи.

— Орися, скажи, — Ярославу явно не терпілося, — чому він так повівся? Ви ж ніби були парою. Це дивно.

— Тому, що я йому відмовила, — вона перевела подих і продовжила. — І у стосунках, і в тому, щоб обікрасти тебе.

На мить їй здалося, що у його очах промайнула тінь задоволення, перемоги, та за секунду його погляд знову став напівжалісним і напівтурботливим.

— Але ж ти з ним зустрічалася у кав'ярні. І навіть не заперечуй. І це після того, як я розказав тобі, що те падло краде мої ідеї. Я вже мовчу про наш договір.

Орися присоромлено відвела погляд. Знову закрила очі.

— Пробач, — тихо промовила, не підіймаючи повіки. — Просто повір, що я на твоєму боці.

Ярослав промовчав. Він приніс інший рушник й замінив старий.

 

Коли Орися зранку спустилася до сніданку, за столом уже сидів Ярослав. Чоловік мав заклопотаний вигляд і весь час дивився у вікно. На дворі йшов сніг й, здавалося, що він навіяв йому якісь давні спогади.

— Подай мені, будь ласка, масло. 

— Що?

— Я тебе вже втретє прошу подати масло, — повторила Орися. 

— А-а так, тримай. Знаєш, я подумав, — продовжив він далі, — що як це Павло  намагався збити тебе машиною тоді?

— Навіщо це йому? — здивувалася Орися. — Так, цього разу він був агресивним, але думаю, це банальні ревнощі. А якщо він вб'є мене, то не зможе бути поруч.

— А якщо він зрозумів, що ти більше не будеш із ним, що тепер ти моя? І тоді вирішив - якщо ти не дістанешся йому, то не дістанешся нікому?

Від слова “моя” дівчина здригнулася.

— Я про це навіть не подумала.

— Ти без мене не виходь більше нікуди, — Ярослав спохмурнів. — Кажи мені і я буду тебе всюди супроводжувати.

Орися на це лиш мугикнула.

Та Ярослав виконав свою обіцянку. Наступної неділі дівчина зібралася зі Світланою на фермерський базар, куди на вихідних вивозили свою продукцію власники пасік, городів та просто люди, які виготовляли щось своїми руками. Окремі місця позаймали представники компаній, які виробляли техніку, продавали насіння чи добрива. Раніше Орися частенько ходила туди з бабусею. Зазвичай вони купляли там молоко, яйця, кисломолочний сир. Вся продукція була свіжою й набагато дешевшою, ніж в інших місцях. Та не це було головною причиною їхніх регулярних візитів. Зазвичай бабуся на базарі могла приємно поспілкуватися з різними людьми та зустріти своїх знайомих. Це було більше розвагою, ніж обов'язком. 

Тепер бабуся перебувала у лікарні. Однак Орися вирішила дотримуватися традиції й піти трохи розважитися, та ще й накупити продуктів для тьоті Маші. Хвороба бабусі, напад у провулку й нещодавній інцидент з Павлом навіювали депресивні думки дівчині. Все це ще підсилювалося погодою за вікном — сніг розтанув, а замість нього утворилася брудна каша, що чвакала під ногами. Голі обшарпані дерева у відчаї схилялися, ніби казали “Нам так холодно, Орисю”. Дівчина ненавиділа осінь і зиму за таку погоду. Подобався їй лише невеличкий проміжок різдвяних та новорічних свят, коли можна було повірити й зануритися у казку, наїстися чогось смачненького й затишно провести час на кухні з бабусею. 

Отже, ховаючись від депресивних думок і настроїв, Орися твердо вирішила піти на зустріч пригодам і трохи розвіятися. “А з такою компанією, як Світлана, сумно точно не буде”, — подумала дівчина, вже втретє відчайдушно заглядаючи у шафу біля входу й намагаючись зрозуміти, куди поділося її зимове пальто. Воно звичайно було старе, ніби з епохи динозаврів та особливо не гріло, але без нього вийти було й взагалі не можливо.

— Щось шукаєш? — почула вона голос позаду. 

Біля східців, примруживши очі, стояв Ярослав.

— Ні, це я просто, — пожартувала Орися. — Думала поприбирати. Перевіряю, що де лежить. 

— Сарказм тобі не пасує, — сказав чоловік й попрямував сходами нагору. — Чекай мене тут.

“Світлана буде щасливою мати новий привід для пліток, якщо я не зможу вийти з дому чи з'явлюся без верхнього одягу”, — приречено подумала Орися.

За хвилину Ярослав спустився. Він надягнув в'язаний светр під горло, джинси, чоботи на міху. Зверху накинув пуховик. У руках чоловік тримав шубу темно коричневого кольору. 

Він підійшов до Орисі й почав надягати її на дівчину.

— Це не моє! - Орися спробувала вирватися.

— Тепер твоє, — спокійно промовив Ярослав. — Це мій подарунок тобі до нового року.

— Ти що, це ж дуже дорого.

— Ти моя дружина і не можеш ходити в дранті. Ніхто не повірить, що ти моя дружина, якщо я вдягатиму костюми від Ральфа Лорена, а ти носитимеш старезне пальто, неначе з секонду. Вибач. Крім того, вважай це моєю інвестицією у нашу домовленість. Ти маєш бути моєю дружиною ще мінімум десять місяців, а в тому страшному пальті ти простудишся, захворієш та помреш. А мені ти потрібна живою. 

В голові в Орисі відлунювало лише “ще мінімум десять місяців”. А максимум це скільки?

Тим часом Ярослав застібнув ґудзики на шубі й зав'язав спереду пояс. Дівчина повернулася до дзеркала й поглянула на себе. Їй подих перехопило від захвату. Такою красивою вона ще ніколи себе не відчувала. “Я тепер не гірша за тих дівуль, яких Ярослав водив по ресторанах”.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍