Читати книгу - "Король болю"

забулькотіла кров. Він підніс долоню до губ, і вона також наповнилась кров’ю. Потроху з’являвся й біль від її укусів.

— Ах ти, сучко... — видавив він з себе, але у відповідь вона розсміялася ще більше.

— Ходи сюди, — майже повеліла Дорота, — і зненавидь мене!..

Ледве стримуючи свій шал, Христоф миттю опинився знову поруч біля неї й міцно вхопив її за одяг. Тоді кількома рухами розірвав на ній легку сукню. Дорота лишилася зовсім оголеною, тіло її виявилось ще худорлявішим, аніж здавалося, проте вабило до себе не менше.

Несподівано Христоф розгледів на шкірі жінки дивні химерні малюнки. Здавалось, хтось випалив їх гарячим залізом, а потім обвів контури фарбами. Тут були міфічні звірі і птахи, знаки й символи потойбіччя, картини людських мук і блаженства. Ці зображення вкривали її стегна, живіт, груди...

— Звідки це в тебе? — здивовано запитав Христоф.

— Від нього, Асмодея, — відповіла жінка, — я була його невільницею і коханкою. Кожного разу, коли він брав мене, то залишав на згадку малюнок на моєму тілі. Його ласки були жорстокими, але після них мене охоплювали божественні відчуття.

В Христофа затуманилось перед очима. Він згадав про вино, яке випив з такою охотою і навіть не придивившись, як зазвичай, до його кольору. Хтозна, що підсипала йому ця відьма.

— Візьми ж мене, — почув він знову її шепотіння й більше не володів собою.

Чоловік накинувся на неї мов дикий звір.

— Вдар мене, — майже наказала вона. — Хочу болю. Біль очищає, біль знищує спогади, біль надає житло значення... Після болю вдесятеро сильніше відчувається насолода.

— Божевільна, — прохрипів той, — не буду я тебе бити.

Дорота розчаровано застогнала.

— Тоді хоча б зроби це, як дужий звір, — мовила вона.

Він розвернув її до себе спиною і змусив широко розвести ноги. Охоче йому піддавшись, вона сперлася долонями на стіну й хтиво прогнула спину. Трохи повозившись зі своїм одягом, Христоф поклав руки на її пругкі сідниці й з силою увійшов у гаряче жіноче лоно.

— Який же ти... сильний... — вимовила Дорота, і голос її чомусь став подібний до зміїного шипіння, — як же ти глибоко... в мені...

На спині жінки він і справді розгледів зображення змії, що тягнулося через увесь поперек. Перемістивши руки на її стан, якраз туди де були зміїні голова й хвіст, Христоф проник у свою коханку ще глибше. Всередині неї палав справді пекельний вогонь і, здавалось, його плоть от-от там згорить.

— Досить! — раптом знову наказала Дорота й зіскочила з його плоті, — тепер ніжності...

Жінка потягла його до ліжка й першою лягла на спину, розвівши при цьому свої вкриті малюнками стегна. Між ними розкрилася її червона гаряча квітка, яка пульсувала й горіла, мов жерло маленького вулкана. Він знову проник туди і розбурхав його ще більше, вже не відчуваючи, як вона до крові роздирала нігтями йому спину і вдруге пила кров з його вуст.

Коли він вибухнув, коханці на якусь мить затихли, дослухаючись до своїх відчуттів. Дорота спробувала вибратися з-під нього, але він її стримав і навіть не вийшов з її лона. Плоть його знову почала твердіти.

— Я більше не хочу, — мовила вона.

— Ти не все мені розповіла, — сказав той і притиснув її дужче до ліжка, — що за скарб везуть ті шестеро?

— Тобі краще не знати.

— Чому?

— Бо ті, що знають таємниці Короля болю, вмирають в муках.

— Кажи, — промовив він і знову з силою проник у її глибину.

— Це чаша, — простогнала вона, хапаючи його руками за волосся й підставляючи груди під скривавлені чоловічі губи, — Чаша Братства.

Він хотів дізнатися більше, але відчув, як по тілу розливається млість, а на очі знову опускається туман.

— Ти мене струїла... сучко, — видихнув він і безсило вкрив її собою.

За кілька хвилин вона, ніби й справді будучи змією, вислизнула з-під нього і не одягаючись вийшла з кімнати.

Коли Христоф прийшов до тями, то найперше відчув пронизливий біль у голові, як з похмілля. Здавалось, у мозок йому вбито добрий десяток цвяхів і кожна думка коштувала пекельних мук. На ньому досі була розхристана скривавлена на спині сорочка і розстебнутий пояс. Руки його були зв’язані за спиною, а сам він лежав на підлозі.

Як тільки йому вдалося розплющити очі, перше, що він уздрів перед собою — великі обліплені багнюкою та гівном чоботи з острогами. З них виростали ноги в добряче зношених штанах. Трохи поодаль було ще кілька пар таких самих чобіт і штанів. Чоловік звів погляд догори й побачив бородаті й вусаті обличчя, що насмішкувато дивилися на нього зверху. Могло здатися, що це якісь давні поганські боги зібралися над безпомічним смертним. Ще за мить Христоф з жахом розгледів на цих «богах» знайомі сірі строї зарізяк, які нещодавно тримали в облозі монастир абата Купідури. Очевидно, над ним зараз стояли ті самі шестеро слуг Короля болю, про яких він розпитував Дороту.

— Я казав, цей скурвисин прийде до нас сам, — промовив хтось із них.

— Не прийшов би, якби не я, — почув він голос своєї недавньої коханки.

Дорота нахилилася до нього так, що її волосся торкнулося й полоскотало його обличчя.

— Як ти почуваєшся, любчику? — запитала вона, — добре тобі було зі мною?

— Шльондра, — якомога спокійніше вимовив Христоф.

Дорота презирливо усміхнулась.

— Називай мене, як хочеш. Від того тільки приємніше буде бачити твої передсмертні муки, — сказала вона.

— То чого він хотів, кажеш, від тебе? — запитав хтось із чоловіків.

— Чашу Братства, — відвернувшись від Христофа, мовила жінка.

У відповідь прогримів регіт усіх присутніх горлянок. Коли він затих, Дорота озвалася знову, і від її слів у Христофа похолола кров у жилах:

— Лишімо його поки. В цьому домі, просто над нами, дитина короля Сігізмунда... Принесемо її нарешті Асмодею.

Львів’янин стиснув кулаки, однак у відповідь хтось зацідив йому чоботом в обличчя, і світ перед його очима знову згас.

Брат Гвідо, якому щойно вдалося заколисати малу Франциску, почав дрімати й сам. Зачувши стукіт у двері, стрепенувся і, протерши очі, попрямував відчиняти. Вже торкнувшись защіпки на дверях, він спробував вгадати, хто ж це міг бути з іншого боку. Годувальниця мала прийти не раніше, ніж за дві-три години...