Читати книгу - "Архе"

зауважив, як повернулися на крик вуха пса і голова його власника. Старий озирнувся, глянув на годинник і витяг з за пазухи диктофон. Підніс прилад до очей, перевірив, чи світиться червоне вічко, і сказав тихцем кілька слів.

Десь загримотів по металу молоток. Наче порскання макухою приголосних.

Я озирнувся в пошуках джерела звуку (а заразом і чогось, що за настроєм нагадало про себе, як про жирний шрифт).

На балконі у відчинених навстіж дверях стояла якась дівчина. Вона прислухалася до кожного звуку з тим самим виразом зосередженості на лиці, що й у старого меломана з диктофоном. Поціновувачі сучасної контркультури, — вирішив я.

Знову закричали, з овсім близько — може, навіть з за рогу. Йому відповів інший, виразно жіночий, що линув із протилежного боку. Крик відбився від червоної цегли і завертівся лункою луною, а мене осяяло. Я наче вловив той особливий урбаністичний колорит звуку, який хотіли передати невідомі актори Опери скрипу. Черговий крик, високий і хрипкий, обірвався сухим скрипом, схожим на гальмуючий трамвай.

П’явка з ну дьгуючим виразом підійшов до мене і сказав, що варто б нам уже рушати. Я озирнувся довкола, наче намацуючи джерело цього дивного настрою, настрою сітки товстих літер, тої гостроти зору і легкого свисту у вухах від переповнюючої чашу тиші сили. Відходить — і тільки й того, що бавитися словами.

Поки П’явка розважав тишу довкола мене своїми спостереженнями за зовнішнім світом, мої думки, мов за велінням серафима, вознеслися у світлі простори ідей.

Я бачив себе укладачем енциклопедії сучасної контр культури. Зі швидкістю світла я вже описував найдико винніші, найнечисленніші субкультури, кількісно в десять, п’ять чи навіть дві (та що там — ОДНА! ОДНА!!!) людини, нишпорив у підворіттях і під’їздах, назбирував візуальний матеріал, конспектував тексти їхньої поезії, виділяв фігури сучасної міфології й упивався власною геніальністю, тішився своєю українськістю і вродженою симпатажністю. Назва тих, ким я хотів зайнятися, сплила сама собою.

«Чорноземи. Історія однієї субкультури». І густіше, густіше з епітетами. Щоб аж сочилося.

А на першій сторінці рецензії хочу знимку в шапочці.

Нарешті П’явка вивів нас десь ближче до звуків центру міста. Він спинився навпроти запльованої брами під’їзду.

Конспіративно мовив:

— Тут.

Я окинув поглядом чорні двері (уквітчані марними спробами здерти цвяхом напис «ОСТАННЯ ТЕРNТОРІЯ», зроблений канцелярським білилом) і глянув на П’явку. Той занурився у внутрішню битву. Отримавши перемогу (хтозна, хтозна…), П’явка кивнув і дозволив пройти мені першому.

Я хоробро (надто хоробро) перейшов через порожню вулицю, прочинив двері до під’їзду й ввійшов. П’явка, мнучись, рушив слідом. Його страх виразно робивсь ірраціональним.

Двері вивели у надвірний прохід, темний, довгий та вузький. Вузький настільки, що в ньому насилу розми налися двоє людей. Від котрого мимоволі напрошувались асоціації з Містом загублених людей. Те, що ми перебуваємо в якомусь архетиповому інферно загублених душ, стало зрозумілим, як тільки ми пройшли крізь куций, освітлений останнім скриком дня, дворик. Назустріч човгали один за одним згорблений наряд пенсіонерок з обчуханими кульками та пропахлі ацетоном темні діди номади. Щораз по іншому розминаючись із зустрічними, місячи ногами болото зі снігом і тручись об стіну, я відчув, як мене почала брати за горло тривога. Якусь секунду вона підступила настільки близько, що я буквально згадав, як іду цим тьмяним холодним коридором бозна скільки років; я запанікував, але П’явка вчасно звернув убік — у вузький під’їзд зі сходами серпантином.

Я задер голову до стелі. Та безнадійно просяклася холодною темрявою останніх конвульсій зими. Жарівок не було. П’явка витягнув з кишені запальничку, черкнув нею і перший ступив на скрипучу стоптану сходину.

— Не бійся. Вони там. Нагорі.

Під скрипіння пружини брама затраснулась.

У темряві знову спалахнув П’явчин «Cricket», і ми рушили далі.

На мансардному поверсі сходи вперлися в обдерті двері.

Біля дверей — лякаючий архаїчністю дзвінок. Стіну поруч укривала облуплена зелена штукатурка. Поруч вугликом дописано: опера скрипу тут і зараз З певною недовірою я глянув на оплавлений ґудзик дзвінка.

— Ти тисни, тисни, вони відкриють, — нагадав про себе П’явка, силкуючись розвіяти власну тривогу.

Довкола згустилася атмосфера криміногену, і я букваль но зубами відчув: ще секунда — і з за спини суворий голос вимовить: «Наряд міліції. Пройдімо у відділ».

Я натис на ґудзик. По той бік фанери і дерматину почулося знайоме з дитинства кувікання. Закрутилася голова, і я знову почув себе мов уві сні — в ті моменти, коли вдаряєшся при падінні об землю.

Ключ у замку повернувся, і двері прочинилися.

10

П’явка зойкнув і, не виключено, намочив штани.

— Ну, ти заходь, заходь, а я вже, певно, піду… — сказав він і затупотів сходами. Махнув прощально долонькою, явно без надії побачити мене ще раз.

Я знизав плечима. З за дверей війнуло теплом і сандалом.

Клуб галогенів, нагадав я собі і безпечно ступив крок в ароматну темряву Опери скрипу.

Проминувши розмальовану якимись чоловічками ґале рейку, я натрапив на тьмяно освітлені двері, подряпані тупим предметом. Схоже, присутні за дверима, перш ніж потра пити туди, неслабо потрудилися над замком. Жарівка над входом кидала оранжеве світло на підлогу — його було достатньо, щоб із користю для себе обминати бархани піску, тирси та потрісканої штукатурки під ногами.

Клямка вкрита чи то порохом, чи напилом гіпсу. Витри руку.

Буду відвертим: я завжди вважав себе ловцем галюци націй і навіть до найменшенького видіннячка ставився з гідним пошануванням. Я плекав у собі особливу відкритість до всеможливих затьмарень свідомості, лиш би зі мною робилося щось цікаве. Але коли я зайшов у кімнату, навіть мені, професору Мендєлєєву, ходячій галюцинації в гало шах, стало не по собі. Впродовж кількох міріадів нано секунд[23] я пробував розібратися: чи то мене беруть на понт, чи я таки заснув, чи, може, чимось уколовся.

Неоформлений хаос знадвір’я вигідно відтінив тепле кубельце клубу, негайно причарувавши сутінковою камер ністю. Стіни, оббиті картонними плитами, поглинали високі частоти, і гучання клубу видавалося німим і стислим. Від вух, як то кажуть, відлягло. Придившись уважніше, я відмітив, що картон у кілька шарів обклеєний фотографіями: витинанки з газет, полароїдні знимки, ґлянсовані та матові світлини усіх доступних аматору форматів. Схожий анту раж видався мені близьким по духу. З десяток столиків згурмились довкола сцени, ледь освітленої оранжевим світлом галогенової лампи. Присутність останньої я поквапився розцінити як знак.

Домінуючим був розчинений у м’яких тінях стигло жовтий — це колір кори, освітленої заходом сонця, опіум вечора в п’ятницю; колір білого вина при світлі настільної лампи. Добре світло