Читати книгу - "Медлевінґери"

— Швидко ходи і подивись! — люто гукнула вона. — Очам своїм не вірю!

І знову зникла в кухні.

Йоганнес перезирнувся з Ліною.

— Що таке? — мовив він.

А тоді отетерів. Чи й справді вчора ввечері він посадив Поллілі назад у клітку? Отой підозрілий рух у пітьмі — чи не Поллілі то була? Невже Брітта щойно помітила, як Поллілі риє свої нори попід тими нещасними трояндовими кущами?

— Тільки не це! — прошепотів він і кинувся до кухні. Брітта стояла у відчинених дверях і дивилася надвір.

«Ні! — подумки заблагав Йоганнес. — Тільки не це! Молю, благаю: тільки не це!»

— Та що ж це таке? — вигукнула Брітта і, в самих шкарпетках, кинулася на подвір’я. Протягом якоїсь миті Йоганнес запитував сам себе, чому це мати так розмовляє з морською свинкою, та враз відчув велике полегшення. На тому невеличкому моріжку стояв навколішки пан Покашиїнський з рулеткою в руці.

— Що це ви тут робите?

Пан Покашиїнський повільно зіп’явся на ноги. До колін йому поприлипали часточки вогкого ґрунту й невеличкі травинки, та він не квапився усе це обтрушувати.

— Тебе це не обходить, — заявив він.

— Як це так? — вигукнула Брітта. — Тут наш садок! Ви не можете так просто…

— Садок належить усім мешканцям будинку, — заперечив пан Покашиїнський. — Я вже стомився повторювати, дівчино. Чи у твоїй угоді про оренду написано щось інше?

— Перестаньте мені тикати! — викрикнула Брітта.

— У твоїй угоді написано щось інше? — повторив пан Покашиїнський і ступив на першу сходинку східців, що вели до підвалу, через який усі мешканці будинку могли ходити на подвір’я. —  Ми усунемо цей моріжок і замостимо все плитами. Збудуємо тут терасу, дівчино. Просто неприпустимо, що ти загребла собі все подвір’я!

— Я зателефоную власнику! — вигукнула Брітта. — Ви… старий… старий…

— Мамо! — благально мовив Йоганнес.

— Я вже давно це зробив, — запевнив пан Покашиїнський, складаючи лінійку. — Тут буде тераса — і край!

Брітта сиділа на кухонному стільці й калатала ложечкою в горнятку, хоча кава там давно вже вихолола.

— Тоді з’їдемо з квартири! — сердито заговорила вона. — Якщо відтепер тут буде променад для всіх мешканців. Рівненько забетонований, плитами замощений, тоді я забираюся звідсіля геть!

Тут вона спробувала пригубити з горнятка, але гидливо поставила каву назад на стіл.

— Але ж це неможливо! — обережно заговорив Йоганнес.

— Певне, що можливо! — здвигнула плечима Брітта. — Просто про це ніхто ніколи нічого не говорив! І коли ми сюди вселилися, ніхто й ніскілечки не цікавився двором. Пригадуєш, як воно тут усе виглядало? То й добре, що не пам’ятаєш!

— Але ж воно таки не наша власність? — спробував уточнити спантеличений Йоганнес.

Мати продовжувала калатати в чашці.

— Вісім років я викохувала цей садочок! Вісім років жодна свиня ним не цікавилась. І тут приходить цей Покашиїнський і…

Цієї миті в двері подзвонили.

— Відчини! — звеліла Брітта.

Але Ліна вже й сама вибігла в коридорчик. А з-за її спини долинув голос Їделунґа:

— Можна зайти?

— Привіт, Курте! — непривітно кинула Брітта, не зболивши навіть обернутися до гостя. Йоганнеса пересмикнуло. — От лайно!

Їделунґ підійшов до господині й поклав біля її чашки помаду.

— Випало, мабуть, із твоєї сумочки вчора ввечері, — пояснив сусід. — Це ти про того, що там надворі?

— Про Покашиїнського, — кивнула вона.

— Про злочинця! — підморгнув Їделунґ Йоганнесові. — Чи не так?

Йоганнесові чогось зовсім не було смішно.

— Хоче зробити з мого садка громадський променад! — пояснила Брітта. — Все вже гарненько так розпланував: ані кущика, ані жодної тобі рослини. Всі двори, мовляв, мають бути сірі!

— Так, і мені буде з того вигода! — посміхнувся Їделунґ. — Коли подвір’я стане громадським.

— Дуже дотепно! — пирхнула Брітта.

— Я трішки пожартував, — вибачився Їделунґ. — Вимостити плитами, як на мене, — гидота. І до того ж мені куди миліше було би приходити на запрошення чарівної власниці садка на невеличку приватну бесіду, аніж крокувати з ключем через підвал до громадського пляцу.

— А саме так воно і буде, — понуро запевнила Брітта. — Він швидко все зробить, ось побачиш. Голі плити, голий двір.

Знову подзвонили в двері.

— Якщо там Покашиїнський, то міцно тримайте мене, аби я його не покалічила! — попросила Брітта.

— Тату! — скрикнула у передпокої Ліна. — Звідки ти дізнався, що я тут?