Читати книгу - "Медлевінґери"

— Та нізвідки не дізнався! — сказав Томас, заходячи до кухні. — Привіт, Брітто. Привіт, Йоганнесе. Привіт… — і зробив вичікувальну паузу.

— Їделунґ, — відрекомендувався Їделунґ, ледь помітно вклонившись. — Я недавно оселився в цьому будинку.

— Привіт, — мовив Томас, оглядаючи нового сусіда Брітти з голови до п’ят. — Брітто, я тільки хотів тобі розповісти…

— Вона щось крутить із цим типом? — пошепки запитала Ліна.

— Дурниці! — сердито заперечив Йоганнес.

Томас витяг щось із кишені своєї куртки.

— Я оце був на біржі праці, й мені дали місце. Ось посвідчення, — і показав маленьку, складену вчетверо цидулку. Із тихим «дзень!» на підлогу випала безформна штука з чорного металу.

— Чого ж це ти так жмакаєш документ? — дорікнула Брітта. — Як ти подаси це де-небудь?

Йоганнес нахилився й підняв ту річ.

— Прошу! — подав Томасові. — Лагодив свого мопеда?

— Дякую! — нетерпляче кивнув Томас і, не дивлячись, запхав ту деталь назад до кишені. — Ну, не так уже й жмакаю. Можу й розпрасувати.

— Праскою! — повторила Брітта, стукаючи себе пальцем по чолі.

— Щось сталося? — поцікавився Томас.

— Та хочуть забрати у неї садочок! — повідомила замість Брітти Ліна. — Один сусід вже все й виміряв. Подвір'я заасфальтують, і тоді воно належатиме всім мешканцям будинку.

Томас ступив крок до другого стільця, що стояв біля стола, але зупинився.

— А що, коли й справді воно належить усім? — обережно поцікавився він.

— Ти справжній друг! — вигукнула Брітта. — Красно дякую!

— Мабуть, я вже піду, — подав голос пан Їделунґ. Вигляд він мав трохи невеселий, так ніби ця суперечка була йому прикрою. — Бувай, Брітто. І не піддавайся. Ми ще поговоримо про це — певен, що все можна якось залагодити.

І, зачинивши за собою двері, вийшов.

— То й ми підемо, — сказав Томас. — Ходімо, Ліно. Бувай, Брітто. Все буде гаразд.

Брітта навіть рота не розтулила, щоби попрощатись.

— Чому ти до нього на ти? — спитав Йоганнес.

Решту завдань з англійської він зробив самостійно. Не такі вони вже й складні, як з’ясувалося, — варто лише ввійти в роботу.

— Тому що він так називається, — неприязно відказала Брітта.

— Відколи? — допитувався Йоганнес.

— Відколи народився, здається мені, — відповіла Брітта. — Він не просто Курт, а Курт Аполлон. Декотрі батьки дають своїм дітям доволі немилозвучні імена. Я мушу їхати. Робота не чекає.

— Я питаю, відколи ти до нього так звертаєшся! — наполягав Йоганнес. — Ще й не знаючи, що він за один!

— Від учорашнього вечора, мій пане! — мовила Брітта й зникла у лазничці. Крізь прочинені двері хлопець бачив, як мати умивається, підмальовує тушшю вії. — Він зовсім не такий страшний, як тобі здається.

— А бельгійська шафа? — не вгавав син.

Брітта витерла паперовою серветкою попід очима, де розмастилася туш.

— Якщо людині хочеться збирати антикваріат, то що в цьому такого? — відповіла запитанням на запитання. — Що в цьому поганого?

Йоганнес знизав плечима. Іноді його вражало, як швидко Брітта може міняти власну думку.

— То він видається тобі приємним? — обережно запитав він.

Брітта скочила до кухні й схопила зі столу помаду.

— Принаймні миліший за пана Покашиїнського, — відказала вона. — Можеш бути певен. — Міцно стулила губи. — Окрім музичного смаку. Я мало не збожеволіла. Класика, гримить у вухах, страшенно гучно. Але це пасує до антикваріату, звісна річ.

Вона поцілувала Йоганнеса.

— Не забудь повечеряти й зробити уроки! — нагадала йому.

Нісс нетерпляче дожидав ночі. Допивши останні келихи вина й доївши останні тістечка, гості порозходилися по домівках. До самого ранку всі вони спатимуть міцним сном.

Хлопець дослухався, затамувавши віддих. Та ось почулося рівномірне дихання матері: Мунна заснула на ліжку поруч.

«Нізащо, — думав Нісс, — нізащо батько просто так не пропустив би мого Великого Дня! Хоч де він не був, а мав би повернутися, щоби передати мені моє слово. Отже, те, що він не повернувся, є досить переконливим доказом. Щось із ним сталося! І якщо ніхто не вирушив його шукати, то я сам подамся на