Читати книгу - "Дитинство. Молодість. Літня пора, Джон Максвелл Кутзее"

раніше. Він отримує високі оцінки тільки з математики й латини, завдяки чому всякчас стоїть на чолі списку, випередивши Олів’є Маттера, швейцарського хлопця, що до його прибуття був найрозумнішим у класі.

Що ж, у постаті Олів’є він натрапив на гідного суперника, давня обітниця хлопчика завжди приносити додому повідомлення про перше місце стає питанням похмурої особистої честі. Ще нічого не сказавши матері, він уже готується до дня, що буде нестерпним для нього, до дня, коли йому доведеться повідомити, що він виявився другим.

Олів’є Маттер — лагідний, усміхнений, круглолиций хлопець, що, здається, не заперечує, якщо виявиться другим. Хлопчик щоразу конкурує з Олів’є в змаганні на швидку відповідь, яке провадить брат Ґабріель, він вишиковує хлопців в одну колону, походжає вздовж неї. і ставить запитання, на які треба відповісти за п’ять секунд; того, хто не відповість, він посилає в хвіст колони. Наприкінці змагань попереду завжди опиняється або хлопчик, або Олів’є.

Потім Олів’є перестає ходити до школи. Після місяця без пояснень брат Ґабріель робить оголошення. Олів’є в лікарні, в нього лейкемія, кожен повинен молитися за нього. Схиливши голови, хлопці моляться. Хлопчик, оскільки не вірить у Бога, не молиться, а тільки ворушить губами. Він думає: «Кожен гадатиме, ніби я прагну смерті Олів’є, щоб мати змогу бути першим».

Олів’є ніколи не повернувся до школи. Він помер у лікарні. Хлопці-католики присутні на особливій месі за спокій його душі.

Загроза відступила. Хлопчику легше дихати, але колишня насолода бути першим отруєна.

17

Життя в Кейптауні менш різноманітне, ніж звичайно було життя у Вустері. Надто в суботу-неділю немає ніякої роботи, як тільки читати журнал «Reader’s Digest», або слухати радіо, або ганяти крикетний м’яч. Хлопчик уже не їздить на велосипеді: в Пламстеді немає цікавих місць, куди можна було б поїхати, там тільки на милі в кожен бік тягнуться будинки, і, хай там як, він уже переріс «Smiths», що починає скидатися на дитячий велосипед.

Катання на велосипеді по вулицях і справді почало видаватися безглуздим. Інші речі, що колись приваблювали хлопчика, теж утратили свої чари: будівництво моделей із конструктора, збирання марок. Він уже не розуміє, навіщо марнував час на них. Він крутиться цілі години у ванній, вивчаючи себе в дзеркалі, і побачене не подобається йому. Він припиняє всміхатися, пробує видаватися похмурим.

Єдина пристрасть, яка не згасла, — любов до крикету. Хлопчик не знає нікого, кого б ця гра поглинала так, як його. Він грає в крикет у школі, але цього ніколи не досить. Будинок у Пламстеді має спереду веранду, де підлогу вимощено сланцем. Тут він грає сам із собою: тримає било в лівій руці, кидає м’яч об стіну правою рукою, б’є по ньому, коли той відскакує, і вдає, ніби він на крикетному полі. Годину за годиною він гупає м’ячем об стіну. Сусіди поскаржилися матері на шум, але хлопчик не звертає уваги.

Він вивчав різні посібники з крикету, знає різні удари напам’ять, може виконати їх, правильно працюючи ногами. Але річ у тому, що він почав віддавати перевагу грі наодинці на веранді, а не справжньому крикету. Перспектива подати справжній м’яч чарує його і водночас наповнює страхом. Надто він боїться проворних подавачів, боїться, що його вдарять, боїться болю. Інколи, граючи в справжній крикет, йому доводиться зосереджувати всю свою енергію, щоб не здригатися, не показати, що він боягуз.

Хлопчик навряд чи коли-небудь набирає очки. Якщо він не пропустив одразу м’яч і не вийшов із гри, то інколи може відбивати м’яч півгодини, не набравши жодного очка і дратуючи всіх, зокрема членів своєї команди. Він, здається, впадає в транс пасивності, в якому йому досить, цілком досить лише відбивати м’яч. Пригадуючи ці невдачі, він утішає себе розповідями про відбіркові матчі, коли траплялися неподатливі ворітця, й якась самотня постать, звичайно, затятий і стоїчний йоркширець, зціпивши вуста, відбивається період за періодом, тримаючи свій край, тоді як усі ворітця навколо нього вже впали.

Якось у п’ятницю пополудні, почавши відбивати м’яч у грі з командою тринадцятирічних хлопців зі школи «Pinelands», він постав перед високим, довгов’язим хлопцем, що, під’юджуваний своєю командою, подавав м’яч якомога швидше й лютіше. М’яч літав по всьому полю, не влучаючи у ворітця, оминаючи його, уникаючи охоронця ворітець, тож хлопчик майже не мав потреби орудувати билом.

Під час третьої серії ударів м’яч ударився об глину позаду мата, відскочив угору і влучив йому в скроню. «Це вже забагато! — сердито думає хлопчик. — Він зайшов задалеко!» Він помічає, що гравці якось дивно дивляться на нього. Він ще чує, як м’яч бахнув по кістці: глухий удар без відлуння. Потім у голові порожніє, й він падає.

Він лежить край поля. Його обличчя і волосся мокрі. Він роззирається, шукаючи била, але не бачить його.

— Полеж і спочинь трохи, — каже брат Августин майже приязним голосом. — Тебе вдарили по голові.

— Я хочу бити, — мимрить хлопчик і сідає. Він знає, що сказав слушну фразу, яка доводить, що він не боягуз. Але не може бити: він пропустив свою чергу, хтось уже відбиває замість нього.

Хлопчик сподівався, що цій події нададуть більшої уваги. Сподівався обурення небезпечною подачею м’яча. Але гра триває далі, і його команда має успіхи. «З тобою все гаразд? Болить?» — запитує хтось із його команди, а потім навряд чи й слухає відповідь. Хлопчик сидить на краю поля і спостерігає решту періодів. Згодом він грає в полі. Він хотів би, щоб йому боліла голова, хотів би втратити зір, або зомліти, або зазнати чогось не менш разючого. Але почувається добре. Він доторкнувся до скроні. М’яке місце. Він сподівається, що воно набрякне і до завтра посиніє, довівши, що його справді вдарено.

Як і решта учнів у школі, хлопчик має грати ще й у регбі. Грати змушений навіть хлопець на ймення Шеперд, чия ліва рука відсохла внаслідок поліомієліту. Позиції під час гри їм призначають цілком довільно. Хлопчикові сказали грати в обороні в другій команді тринадцятирічних. Ігри відбувалися в суботу вранці. По суботах завжди йде дощ; замерзлий, мокрий і жалюгідний, він бігає по розмоклому полю від однієї сутички до іншої, дебелі хлопці відтирають його. Він в обороні, тож ніхто не передає йому м’яча, і він удячний за це, бо боїться, що його замнуть. Хай там як, м’яч, намащений конячим жиром, щоб захистити шкіряний покрив, надто слизький, щоб тримати його.

Він удавав би, що хворіє по суботах, якби не обставина, що команда тоді мала б лише чотирнадцять гравців.