Читати книгу - "Професор Вільчур, Тадеуш Доленга-Мостович"

хочеш, а ще й ліки безкоштовно роздаєш. І ми чули від Прокопа, що ти намірився тут, у наших краях, побудувати лічницю, але всі твої гроші розійшлись на ті ліки. Тож Прокіп приїхав до мене і каже, щоб ми самі, для твоєї вигоди і нашої, звісно, користі, спільними силами побудували лічницю. Ми радились, радились, і ось що з ради тієї вийшло…

Тут Шуба розгорнув аркуш паперу, надягнув окуляри і, затинаючись, почав читати те, хто що обіцяв і пропонував. Потім поважно склав папір і подав професорові, кажучи:

– Невелика це справа, але ми думаємо, що й тобі буде приємно, та й честь для нашої околиці немала, бо й у самому містечку лічниці немає. Кожен зробить що зможе. Багатші грішми чи матеріалами, бідніші роботою чи перевезенням. Прийми це від нас, пане професоре, позаяк від серця даємо хто що може. Невелика буде ця хатина, але живи в ній і лікуй нас довгі роки.

Вільчур був настільки зворушений, що не міг стримати сліз, які набігли йому на очі. Він знав цих людей давно і добре, але не припускав, що в них так багато доброзичливості, що вони здатні на такі серйозні жертви. По черзі він обійняв Прокопа, Шубу, Балабуна, Петруніса та всіх інших.

– Я вам цього ніколи не забуду, добрі люди, – повторював він, не приховуючи свого зворушення.

Відразу почали радитись, як має бути розпланована будівля лічниці. Для кращої орієнтації всі вирушили на пагорб, де її збиралися звести. Керувати будівництвом доручили досвідченому теслі з Віцкунів, панові Курковичу, а загальний нагляд було покладено на Шубу і Прокопа Мельника.

Коли вже всі роз’їхались, Вільчур сказав:

– Тож ти мені зробив великий сюрприз, Прокопе. Я тепер лише здогадався, що ти скрізь їздив по сусідах, аби переконати людей на цю лічницю. Не легко, мабуть, це тобі йшло…

– Попервах, поки я не пояснив, що й до чого, це, зрозуміло, було непросто. Але пізніше, як довідались, що той і тамтой уже погодились, цей обіцяв те, інший – тамте, то й більше знайшлося. Коли почнемо роботу, напевне прийде ще не один.

– А коли хочете розпочати? – спитав Вільчур.

– Немає потреби відкладати. Завтра почнуть звозити камінь на фундамент, тому завтра й почнемо копати.

Прокіп говорив звичайним тоном і намагався не виявляти гордості, яка переповнювала його від усвідомлення того, що його задум перетворюється в життя. Дійсно, в понеділок з раннього ранку почали з’їжджатися вози з камінням, кілька людей приїшли з Нескупи, кілька з Радолішок і троє литовців із Бервінт з лопатами та кирками. Пан Куркович жовтим складним метром, який виглядав з-за халяви, і котушкою шпагату вимірював, обчислював і позначав площу. Зранку падав дощик, але це не перешкоджало робітникам.

Увесь млин і всі його мешканці перейнялися розпочатою справою. Люди, які приїхали за медичною порадою, якщо мали сили, також почали допомагати на будівництві. Пагорб, на якому вони працювали, знаходився лише за кілька сотень кроків від млина, і його було видно як на долоні. Тож коли Люція, ще нічого не знаючи, прийшла з містечка, вона була заінтригована картиною, що відкрилася її очам. Звичайно, протягом дня, приймаючи пацієнтів, виконуючи незначні операції, роблячи перев’язки та подібні дії, вона з’ясувала у Вільчура, що відбувається, тільки отримувала випадкову інформацію. Увечері ж професор відвів її на будівельний майданчик і все пояснив.

Він був збуджений тим, що відбувалось, такий жвавий, захоплений. З юнацькою енергією робив плани на майбутнє.

– Це лише початок, панно Люціє. Це лише початок. Ви побачите! Наш приклад підхоплять в інших місцинах. Сотні лікарів, приречених байдикувати в місті, нарешті зрозуміють свою місію і віддадуть себе тихій роботі у далекій провінції, де населення майже повністю позбавлене медичного обслуговування, де рівень смертності серед дітей як і раніше жахливий.

Вона захоплено підтакувала, а він продовжував:

– Подивіться. Без будь-якого тиску ці люди показали, що їм не байдужі питання гігієни, розуміють громадський обов’язок, хочуть рухатися вперед. О, бачите, декларанти майже усі підписалися на цьому папері хрестиками. Майже всі неписьменні. Вони темні, але прагнуть світла. Вони хочуть прогресу. І кожен в міру своїх можливостей бажає до цього спричинитись. Зрештою, ніщо не змушувало їх робити жодні пожертви, ні наказ влади, ні обов’язки. І візьміть до уваги, що тут переважно живуть бідні люди…

Вільчур засміявся і додав:

– А найбільший сюрприз вони встругнули Омелі! Зараз у мене для нього є бальзам на рану. Він робить вигляд, ніби нічого не сталося, але ця історія його явно вибила з колії. Його цинізм і скептицизм раптом втрачають ґрунт під ногами. Я не можу повірити. Як він досі ще не зробив жодного ущіпливого зауваження. Він лише щось бурмоче собі під ніс.

– Гадаю, – засміялася Люція, – він швидко відновить своє красномовство, щойно звикне до нової для нього реальності. Але я зізнаюся вам, пане професоре, що не очікувала від цих людей такої пожертви, хоча я, можливо, знаю їх навіть краще, ніж ви.

Професор обурився:

– Ви знаєте краще за мене? Ви жартуєте? За два місяці!

Люція зрозуміла, що бовкнула дурницю, і сказала:

– Але ж зрозуміло, що це жарт!

Насправді вона зовсім не жартувала. З моменту приїзду сюди, згідно з її первісними планами, вона не обмежувалася допомогою професорові, але дуже часто виїжджала в сусідні селища. Під різними приводами заглядала в халупи, знайомилась як з дітьми, так і з дорослими. Роздавала ліки, лікувала незначні захворювання, перев’язувала та лікувала занедбані рани. Але, здебільшого займалася тим, що розтлумачувала сільським жінкам значення чистоти, закликала частіше мити посуд, користуватися постільною білизною, купатися, відчиняти вікна й провітрювати задушливі кімнати, поясняла, що тримання домашніх тварин та птиці в хатині негативно впливає не тільки на здоров’я людей, а й тварин. Й оскільки вона була наділена здатністю впливати на оточуючих, ті села, які вона відвідувала частіше, поступово почали виглядати охайніше. Зрозуміло, на місцеве населення впливав і той факт, що Люція була асистенткою Вільчура і діяла ніби в промінні його авторитету. У будь-якому разі вона швидко завоювала довіру близьких поселень і людську прихильність.

Нерідко до неї зверталися за порадою з різних питань, які не мали нічого спільного з її професією. І справді, вона мала право сказати, що знає місцевих жителів краще за професора.

Тому вона слушно зауважила:

– Знаєте, пане професоре, не слід надто сподіватися, що вчинок цих людей буде широко підтриманий. Хіба що по всій країні розійдеться кілька тисяч професорів Вільчурів.

– Я ж казав вам, що лікарі обов’язково вирушать у село.

– Так, – погодилась вона. – Але тут, власне, йдеться не про будь-якого лікаря, а про людину, до якої люди будуть ставитись з пієтетом, як ставляться до вас.

– Ви помиляєтесь, панно Люціє. Моя особа тут відіграє дуже другорядну роль. Це не моя ініціатива і не я закликав їх будувати лічницю. Вони самі це придумали, вирішили й організували. Я навіть пальцем не поворухнув.

– Але вони взялися за це лише тому, що ви тут з ними, що вони вважають вас своїм великим благодійником, безмежно вірять вам, хочуть полегшити вам роботу. Ви навіть не усвідомлюєте, наскільки вони вас поважають. Не просто поважають: