Читати книгу - "Професор Вільчур, Тадеуш Доленга-Мостович"

шанують, обожнюють.

Вільчур махнув рукою.

– Ви перебільшуєте. Не слід перебільшувати, панно Люціє.

– Я не перебільшую. Якби було інакше, ніж я кажу, вони б не йшли до вас, як євреї до рабина, з проханням врегулювати їхні суперечки, бути посередником, приборкувати впертих чи звертатися до розуму тих своїх родичів, які хочуть вчинити щось погане. І не варто, пане професоре, применшувати свою роль та своє значення серед них. Ви не повинні позбавляти їх віри, що саме Провидіння зіслало вас до них. Така віра творча і корисна…

– Але необґрунтована, – перебив її Вільчур. – Нічим не обґрунтована.

Люція замовкла і через деякий час тихо сказала:

– Хто може це знати, професоре?.. Чи самі ви можете знати?.. Як можна бути впевненим, що ми не завжди є лише інструментом надлюдських сил, які діють через нас і керують нами?

Вільчур махнув рукою.

– Тож нам і не треба знати, – сказав він майже суворо.

– І все ж… – почала Люція.

Він перебив її:

– Не треба. Не треба заглиблюватися у те, що існує поза нами. Слід шукати в собі закони і керуватися ними. І просто робити своє. Робити те, що наказує нам совість. Будьте у злагоді з собою. Я так завжди думав…

– Так, пане професоре. Я це знаю, – сказала Люція. – Однак треба мати стільки внутрішньої цінності і рівноваги духа, як у вас, щоб із зовні не шукати виправдань і пояснень, щоб відчувати власну правду. Розумієте, саме у вас є та сила, яка захоплює, яка накидає іншим не тільки повагу, але й сердечну глибоку доброзичливість, що вас оточує.

– Не говоріть таких речей, панно Люціє, – сказав він, майже засоромлений. – Я звичайнісінька людина під сонцем і Богові за це дякую. Омела розповідає, що треба бути нічим і тільки тоді можна бути щасливим. Я вважаю, що це велике перебільшення. Треба бути чимось, але не чимось великим. От, наприклад, хорошим хірургом, хорошим мельником, хорошим будівельником, займати якесь своє невелике місце у Всесвіті, цінувати його, по змозі вдосконалюватися і просто жити, пізніше просто померти і залишити пам’ять про добре виконаний обов’язок… Ось і все.

Вільчур сів на великий камінь і задумливо дивився вдалину.

Люція сказала:

– У цій програмі відсутнє одне…

– Відсутнє?..

– Так. Це дуже егоїстична програма. Треба бути принаймні таким багатим і таким щедрим, щоб з кимось іншим поділитися собою, щоб комусь іншому дати бодай часточку своїх почуттів, переживань…

Професор глянув на неї з посмішкою.

– Якщо вони чогось варті, – сказав він. – Якщо це не клаптики, лише клаптики, тільки залишки чогось, що давно зблякло, зносилось, завмерло…

Він говорив не до кінця щиро. Лише висловив свої побоювання і сподівався, що Люція заперечить це. Однак вона довго мовчала, а потім сказала:

– Ви ж знаєте, як сильно я вас люблю. Ви ж знаєте?

– Я проведу вас до Радолішок. – Вільчур підвівся.

Лише коли минули млин, він нарешті заговорив:

– Я знаю, що вам так здається. Знаю, що ви вірите у те, що говорите, дорога панно Люціє. Але як же я, знаходячись на схилі життя, можу прийняти цей дар від вас, дар вашої молодості, краси, почуттів?.. Мушу бути чесним. Можливо, я не настільки вже й старий, щоб бажання якогось особистого щастя виглядало для мене гротеском. Але хочу бути з вами відвертим. Я надто віддаю вам сердечності й дружньої прихильності, щоб відважитись сягнути за тим, що так легковажно ви хочете мені подарувати.

– Легковажно?!

– Так, – наполегливо повторив Вільчур. – Легковажно. Ви ще зовсім молода. Я не сумніваюся, що у вас багато хороших почуттів до мене. Я також розумію, що вони видаються вам коханням. Але ви помиляєтесь!..

Вона похитала головою:

– Я не помиляюсь…

– Ви можете сьогодні так вважати, дорога панно Люціє. Але через рік-два ви передумаєте і тоді будете нещаслива, бо вважатимете, що відхід, розставання, що просто покинути мене, було б нечесним з вашого боку… Бо я ж вас знаю…

Люція взяла його за руку і сказала:

– Я ніколи вас не покину. І ніколи з вами не розлучусь. Чому ви не хочете повірити, що я свідома своїх почуттів і бажань? Що це не якісь швидкоплинні й химерні примхи, а мета життя, мета, яку я давно поставила перед собою і яка ніколи не зміниться. Я зріла жінка, я зріла людина. Я розумію себе, але не можу зрозуміти вас. Я ж знаю, що у вас не викликаю огиди, що я вам не чужа. А з іншого боку, я не чекаю від вас таких почуттів, яких ви не хочете чи не можете дати мені. Найбільше у світі мені хочеться бути біля вас, щоб бути вам корисною… Можливо, я не заслужила на таке щастя стати вашою дружиною, можливо, я тягнуся до цінностей, до яких не доросла, але принаймні не забороняйте мені цього бажати.

Вільчур стиснув її руку.

– Панно Люціє, – почав він, але вона його перебила:

– Ні, не повторюйте своїх переконань. Я вже напам’ять знаю їх усі.

Люція з посмішкою подивилася на нього.

– Пане професоре! Ви перша людина, яку я намагаюся спокусити. Змилуйтесь, у мене в цьому немає жодного досвіду!

Він щиро засміявся.

– Дорога панно Люціє, мене також вперше в житті спокушають. Тож я також не маю жодного досвіду в цьому плані.

– Ви забуваєте про Зоню.

– Ах, про Зоню! Ця добродушна жінка завжди мала до мене надмірні почуття.

– Це не складно помітити. Зоня, відчуваючи в мені суперницю, дивиться на мене злим оком.

Професор обурився:

– Що за порівняння?!

– У цих питаннях можливі будь-які порівняння. Сама не знаю, котра з нас має більше шансів, – сказала вона надто кокетливо, і Вільчур збентежено відповів:

– Жартуєте з мене.

– Зовсім не жартую. Ви захищаєтесь від мене так, ніби я якась грізна мегера.

Він похитав головою:

– Я бороню вас перед собою.

– І демонструєте дивовижну наполегливість.

– Продиктовану переконанням слушності справи, яку обороняю, – зауважив він з посмішкою.

– Швидше невиправданою наполегливістю.

– Ви навіть не усвідомлюєте, як важко існувати з такою наполегливістю. Ви спокушаєте долю. Застерігаю вас!

– Я не боюся долі.

– Це і є доказ легковажності.

– Або віри, що це неминучість!

– Неминучість, – повторив Вільчур задумливо.

Він говорив правду. Дійсно, чим довше він перебував з Люцією, тим частіше ловив себе на пошуках аргументів на користь одруження і тим менше знаходив у собі протидії, ще більше шукав розумного обґрунтування. Поведінка та слова Люції свідчили, що це не миттєве і проминальне її бажання, що вона його справді кохає і дуже хоче стати його дружиною. Питання різниці віку не виглядало надто страшним. Зрештою, у світі існує чимало таких шлюбів. Навіть природа виправдовувала подібний шлюб, наприклад, тим, що у тварин самки явно віддають перевагу і шукають старих самців. Крім того, Вільчур не міг вважати шлюб з Люцією таким, що пов’яже її на все життя, тож він звільнить її, щойно вона цього забажає.

Насправді рішення давно дозріло в ньому, але професор не міг знайти сили сказати це, ніби очікуючи чогось несподіваного, ніби передбачивши, що станеться щось таке, що вирішить питання поза його волею і поза її прагненням. Тому він намагався уникнути розмови з Люцією, оскільки ця розмова могла торкнутися небезпечної теми. Цього разу Вільчур не міг цього уникнути і,