Читати книгу - "У що повіриш ти?, Сафі Байс"

Я починаю кричати – це жахливий вереск розпачу, що нестерпно ріже навіть власний слух. У мене темніє в очах, а вуха ніби позатикувані вакуумними пробками. Я вже майже не чую себе, але знаю, що досі кричу. Це відчувається у напруженні м’язів щелепи, в нестачі повітря та, головне, в тому, що мене більше не стискають обійми мерця. 

− Ч-ш-ш-ш, заспокойся, − натомість чиїсь інші руки й інший голос утішають мене. 

− Ем Ді! – ще ніколи в житті я так не раділа появі Мертвої дівчинки. 

− Усе добре – шепоче її милий дитячий голос.

 Я лежу на траві, а вона гладить моє волосся. Її пальчики в місячному світлі нагадують крильця бабки – такі ж сріблясто-прозорі. 

− Де він? – пошепки питаю я.

− В Таборі, де йому і місце, − обличчя Ем Ді стає незвично суворим. Та вже за мить вона всміхається мені й ніжно повторює: − Все добре.

За своїм криком я не помітила, що, власне, сталося, але одне цілком зрозуміло – Мертва дівчинка прогнала мерця, що набивався мені в коханці.