Читати книгу - "Сліпий ліс, Ілля Вінницький"

Гова розплився у посмішці, але потім нахмурив і так зморщений лоб, наче щось запідозрив.
— Тут ви лукавите, гості дорогі, — раптово відрізав Гова.
— Двоє з вас — не просто люди, а як мінімум на пів-боги!

Хлопці переглянулися, але все ж таки не помічали нічого божественного ні в кого з них.

— Мабуть, ви хотіли надо мною пожартувати! — продовжував Гова.
— Ось ти, з виголеною головою, ходиш із посохом фенікса, ніби з простою палицею, щоб обійти болото. А в іншого серп жнеця за поясом бовтається, ніби якийсь непотрібний клинок. І ви ще будете мені розповідати?!

— О, владико боліт, вибач, ти правий. Ми не з цього світу. Ми захопили ці інструменти, коли потрапили сюди зовсім випадково, — хитренько підхопив Матвій.
— Якщо ти знаєш, що це за речі і як ними керувати, розкажи нам. Без твоєї вікової мудрості нам не впоратися.

— Прості смертні не можуть розгулювати з такою зброєю! — вигукнув Гова.
— Хто ви насправді?

Хлопці грали на імпровізації і дуже вправно викручувалися, не видаючи себе. Кожен хотів якось проявити себе та навішати великій жабі ще більше лапші.

— Так, ми не прості, — сказав Тарас. — І якщо ти справді знаєш про нашу зброю, то розкажи нам, що знаєш. А якщо ти в чомусь будеш правий, ми тобі все розповімо.

— Нехай буде так, як ти говориш. Розкажу я вам. Але знайте: я вас не боюся, хто б ви не були.
Слухайте й більше не перепитуйте. Розповім вам одну билину, яка взята з реальної історії, але спеціально захована в казці.

І почав Гова свою розповідь, або казку, про "П’ятьох різних братів".

— Земля, що під твоїми ногами, на якій ти стоїш, колись горіла вогнем. Вся земля палала синім полум’ям, не знаючи спокою.

Тоді тут був справжній пекельний хаос, у прямому та переносному значенні. Тут водилися жахливі звірі, істоти вогняних стихій та різні демони. Вони почували себе у вогні, як риба у воді, або як жаба у болоті. Вони не визнавали законів своїх творців — вищих богів. Буянили та робили все, що хотіли.

Але це богам не сподобалося, і вони вирішили покарати своїх творінь.
Тоді боги обрушили своє покарання за непослух їхніх творінь.
Вони розкрили небесну твердь, і на землю хлинули води.
Вся земля кипіла довгі роки, поки не охолола до такого стану, що на ній почала з’являтися інша життя. Життя, яка не була схожа на попередню — життя вогняних елементалів і джинів.

А потім з’явилося життя, створене з твердої породи — з каменю та граніту. Життя чудовиськ із застиглої магми, які врешті-решт захотіли перемогти самих богів. Це були камінні велетні, які називали себе Титанами. А той світ, що існував до них — світ вогню — був закритий глибоко під землею, але не знищений повністю.

Титани намагалися воювати з богами, що звучить смішно.
Боги не вступали у війну. Вони посилали своїх посланців, щоб пояснити своїм творінням їхню мету у цьому світі, їхнє завдання та обов’язки. Але все було марно. Титани погрожували захопити своїх творців і поневолити їх.

Богам таке набридло, і світ каменю почав повільно зникати, як і світ вогню перед ним.
Боги послали на землю ще більше води, яка почала заповнювати поверхню, і земля охолола ще більше. З’явилися вітри, які почали руйнувати каменних титанів, перетворюючи їхні тіла на пил і пісок.

У той час був створений народ повітря — істоти, що літали в хмарах, наповнені любов’ю та доброчесністю. Але вони були дуже гордими, їхній погляд ніколи не опускався нижче хмар, тим більше на каміння чи воду.

Тоді боги творили та створювали, не знаючи, що вийде в результаті.
Коли водою була вкрита майже вся земля, боги заселили водойми, океани та моря рибами, морськими чудовиськами та іншими водними істотами. Вони виявилися непоганими, але дуже нудними. Їх не знищили, але й спокійно жити не дали.

Тоді боги вирішили створити те, що дало життя всьому, що бачив твій погляд, і тобі самому.
Сліпучим спалахом блиснули небеса, і з криком, схожим на крик жінки під час пологів, вдарила біла блискавка в земну кору. Вона затаїлася під скельним каменем, і в тому місці зародилося насіння великого дерева. Першого дерева, що проросло на цій землі.

Це був Пра-дуб. Дерево молодших богів і всієї могутності.
З того часу, як боги послали перше насіння, минуло чимало часу за нашими мірками. В одину мить із кам’яної породи з’явився маленький паросток. Через день коріння вже зміцніло. Через два дні дерево почало рости вгору. Через сотню років коріння Пра-дуба почало проникати до самого центру землі.
Крони дерева розрослися до самих небес.

Поступово в світі почав встановлюватися баланс.
Пра-дуб поєднував усі світи, створені до того: світ вогню та каменю, світ повітря та води. І виводив із цього один баланс, одну землю, один світ.
Добро не може існувати без зла, а зло завжди є там, де сумніваються в добрі.

Поступово час всесвітнього водного царства добіг кінця. Їхній світ виконав свою роль, дану вищими богами, і охолодив землю. Тепер настав новий етап періоду землі.
Ні, звичайно, води залишилися, але вони, поступово висихаючи, оголювали морське дно, яке назвали сушею, оскільки земля звільнялася від вод.
Насіння, розкидане богами, давало життя новим видам дерев. Могутній дуб розростався все більше і більше.
Тут нічого не скажеш: дерево, створене головними богами, сильніше води, сильніше каменю, сильніше повітря та вогню.

І це дерево було справді великим. Воно змогло підняти земний купол своєю короною, не надто високо, але цим самим змінило багато чого.
Такі зміни не пройшли безслідно. Найдавніші народи каменю, їхні залишки, пішли під землю. Води поступилися суші, і з того часу про народи води нічого не було чути.

— Відступаючи від теми, — сказав Гова, — про світ води мало що відомо. Навіть у казках про цей народ нічого не сказано. Мабуть, ті, хто дихає повітрям, складали казки, а не ті, хто дихає водою. Можливо, у цих риб інша версія, але я знаю лише цю.