Читати книгу - "Колекціонер спогадів, Віталій Механік"

16 Розповідь Демида. Повернення

«Ого, – подумав, – мріють піймати й покарати». До оплетеного ліанами кам’яного ковпака доволі близько. Сила в ногах є. Спробую спринтером по прямій перетнути відкриту ділянку. Зупинив острах перед травою. Заплутаюся. А ще приховані горбки, нірки. Одне падіння й втрачу фору. Поки очухаюся, те прудке мавпеня шокером паралізує. Беру правіше, аби вибігти на стежку. По ній наче тротуаром досягну ковпака. Мені важливо потрапити всередину. Ті забобонні деграданти побояться слідом пертися. Ковпак для них табу.

На моє щастя переслідувачі згарячу профукали мій маневр. Гадали, поспішаю до них. Притишили біг, радіють. Я теж. Вискочив на стежку й дременув на всіх парах. Почув розпачливий лемент.

Вайлуваті мужички навряд чи наздоженуть, а прудка Сейна запросто. В нас чемпіонкою світу стала б у забігах на довгі й короткі дистанції. Абсолютно дике розмальоване створіння. Хто її батько? По натяках підозрював орнітолога Мако.

Раптом налякав велику зграю метеликів. Я встиг проскочити, а Сейні пощастило менше: ціла хмара лускокрилих застилала стежку. Мавпеня змушене зупинитися. Озирнувшись, похолов: дівча майже наздогнало мене. Подякував метеликам за порятунок. Рвонув фінішною прямою, але за пару секунд спринтерка оминула барвисту хмару й щось заверещала по-пташиному.

Прискорився, а ковпак наче віддаляється. В чому прикол? Зір маю чудовий, відстані вираховую нормально. Чую позаду сухий тріск. Біжу далі. Мавпеня примітивно промахнулося. Позмагаємося.

Той ковпак раптово виріс переді мною кам’яною монументальністю. Я щодуху рвонув до дверей, смикнув на себе, забувши в гарячці особливість, з якою зіткнувся кілька днів тому. Це могло коштувати свободи: Сейна цілилася в мене. Навалився на дерев’яну браму й покотився вогкими сходами. Ззаду сухо тріщало. Сейні знову обломилося. Я їй не пташка. Грибкові капелюшки в присмерку світилися блідо-зеленим, проте після денного світла бачив погано. Гадав, мене огорне киселеподібна маса й понесе в тунель. В заводі все сталося само собою. На жаль помилився. На щастя в підвал переслідувачі не лізли. В записці Мако жодного натяку на запуск порталу. Напевно, орнітолог і сам цього не знав, інакше повернувся б у наш світ.

– Виходь, зраднику! – дзвінкий голос натякав на поневолення. Знаю таких істот. Обіцяють багато, а виконують мало. Повестися на заклик рідною мовою вершина дурощів. Паралізують, зв’яжуть й одразу відправлять на ферму якомога далі від ковпака.

– Нізащо! – озвався, а сам гарячково шукав підказки. Очі призвичаїлися до слабкого грибного освітлення. Мабуть, символи, чи інші натяки на запуск ретельно знищили раніше, аби потраплянці навіки лишалися в Заповіднику. Доведеться перемацати кожен камінець, або сподіватися на автоматичне спрацьовування.

– Ти загинеш! – мавпеня ввімкнуло страдницькі нотки.

– Тобі яке діло? Це моє життя й нікому не дозволю ним розпоряджатися! – я сердитий: обійшов увесь підвал, навіть капелюшки грибів понюхав, а результат нульовий.

– Ми бажаємо тобі добра!

– Ви живете примітивно! Вдома краще! – обдивився стелю. Примітив коло з вписаною змієподібною фігурою. Щойно з’явився символ, чи був постійно? Невже Елла та Мако дурніші за мене й відступили перед труднощами? А може брехали? Хто ж правду скаже. Я підскочив, аби торкнутися рукою символу. Занадто високо. На каменях жодних фігур. Може, приховані під мохом. Пальцями вивчав заглибини й опуклості.

– Ти одразу підеш у мисливці! – заманювала Сейна. – І… Ти мені подобаєшся. Через два роки ми будемо жити разом!

Так я й повівся. Лайна пташиного здихався, зате ганятимуся за пернатими виродками-акселератами по всьому Заповіднику. А ще матиму за дружину розмальовану мавпу. Боже збав!

Підоспіли мужички. Сопуть, чекають команду «фас». Увірвуться?

– Рано чи пізно змушений будеш вийти! – верещало дівчисько. – Ніхто не зумів запустити зворотний перехід!

– А казали про мертві світи! Брехуни! – я розлютився. – Ви справжні дикуни! Рабовласники! Феодали довбані!

Ждуть. Зачаїлися. Підглядають в шпарини. Скрипнули двері. Сейна зараз шокером бахне.

Я встиг скочити в дальній куток, як блискавка лупонула в камінь. Підступний хід. Руками сперся об шовковистий виступ. Зненацька весь простір почав заповнюватися знайомою киселеподібною масою. Промайнула думка, що в обох випадках портал спрацьовував од електричного поля. В заводі Петя закоротив електрощит, а всередину ковпака Сейна шмальнула шокером. Ось і розгадка запуску. Тому й не поверталися люди. Мені помогла випадковість.

– Передай привіт матінці! Прощавай! Ти надто молода й дурна! З нас вийшла б погана пара!

Мене потягло в тунель, котрий виник на місці зниклої стіни. В цю мить Сейна ризикнула просунути голову всередину. Я помахав їй рукою й послав повітряний поцілунок. На моїх губах витанцьовувала переможна усмішка. Вдалося вирватися, а от чи повернуся у свій світ? Від пам’яті та виважених дій залежало моє життя. Хвилювання охопило розум. Я пригадував чарівні символи, а натомість бачив мутні плями. Щось пішло не так. Зосереджувався, напружувався, а скоро арка. Картати себе пізно. Хіба важко було намалювати на руці послідовність дій? Лячно стало. Задній хід не ввімкнеш. Заповідник у минулому. Знаєте, як у казці. Направо підеш – нікуди не прийдеш, прямо – помреш, а наліво повернеш – навіки загубишся. Заспокоївся, розслабився, розвиднилося, попустило. Думки впорядкувалися, пам’ять очистилася від шлаку тривог. Докумекав, що всі проходили через розгубленість, страх і зупинялися перед останнім кроком. А в мене вийшло експромтом. Вмовляння Сейни тільки підстьобнули мене в прагненні повернутися. Не з того тіста зліплений, щоб стати рабом. Краще загубитися поміж світами.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍