Читати книгу - "Колекціонер спогадів, Віталій Механік"

Я тріумфував, коли опинився в заводі. Правда, муляла думка, що люк заблокований. Тоді або помирати, або в Заповідник. Еге, а як до щитка дістатися? Проблемка. На щастя, вгорі виднілася світла пляма. Люк відчинений. Видряпався скобами, прослизнув у пролом і прислухався. Деренчало скло на вікнах, протяги вовками вили у вентиляційних коробах. Остерігався охорони. Вибратися планував через вікно. Високо, доведеться стрибати. А ще собаки ганяють територією. Прикорм відсутній, до дірки в огорожі далеко. Ну, то все дрібні деталі. Я вдома. Виплутаюся. Покусають в крайньому разі, тоді як пташки в Заповіднику склюють. Спіймає охорона, викручуся. Скажу, гуляв, заблукав. Смішно, зате хижих курок жодного шансу здибати. Натхненний оптимізмом, я бадьоро почовгав сходами.

В занедбаному цеху підсохло. Пройшло п’ять діб. Мати з ніг збилася, шукає мене. Заяву в поліцію подала, морги обдзвонила. Правда, я попереджав, що буду відсутнім пару днів, але минуло більше. Сьогодні мене мали відправити на каторжні роботи з очищення пташиної ферми. Бр-р-р-р! Нехай самі копирсаються в лайні. Ручна, виснажлива праця без натяку на механізацію. Середньовіччя! Як так можна жити? Дикість. Я мало побачив, але ситий під зав’язку. Заповідник – рай? Скоріше пекло для людей. Назвете мене ледащом. Я згоден працювати. Плідно, у своє задоволення, а не з примусу.

Вгорі зашелестіло. Голуби літають? Підвів голову. Де ті пернаті шкідники, що дуже влучно гадять? Я завмер, промацав очима простір. Засідка? От халепа. Забув про Борю. Він міг здати мене охоронцям. Та ні, дурня. Звідки вони знають про портал? Полазили, подивилися, та й пішли собі.

Два кроки зробив, як згори просипався пил. Я до стіни, присів, лупаю очима. Здалося? На металевій балці підозрілий рух. Невже й тут мавпи завелися? Жодних жартів. Мале створіння прудко бігло до краю балки, звідки зручно зістрибнути на крановий майданчик.

«Зоопарк з цирком», – подумалося. Хто ж там стрибає? Почую посвист біля самого вуха. Дзеленькнуло позаду. Шкодлива істота металом жбурлялася. Зачаївся за столом, обдивився й зафіксував… однорукого карлика. Він саме перескакував на іншу ферму. Тупо міркував, звідки в заводі взявся карлик. Поки ховався, втратив можливість швидко вискочити назовні.

Карлик хапався рукою за силові кабелі й спускався вниз. Спритний, тренований, досконало володів тілом і мав намір ближче зі мною познайомитися. Особисто я проти, тому дав драпака до найближчого розбитого вікна. Біг щодуху, не озираючись. Лише коли перекидав ногу назовні, роздивився те пігмейське опудало. Ноги криві й волохаті. Брудні шорти прикривали стегна. Майка… Страшнішу важко знайти. Наче в помиях випрали. Квадратна голова голена. Нижня щелепа випнута далеко вперед. Очі опуклі, мертві, без зіниць. Наркоманські. Рука довга, дістає майже до п’ят. Друга відтята по саме плече. Бридке створіння переслідувало мене. Після всіх перипетій з переходами туди-сюди я мав тільки одне пояснення: карлик теж звідкілясь прийшов. Може, він зі мною контакт бажає налагодити? А жбурляння металевими цяцьками – вияв особливої поваги. На свою біду затримався, й та паскуда раптом заверещала сиреною, простягаючи до моєї шиї розчепірену десятипальцеву руку. Пальці гнучкі, бридкі, без нігтів. Потвора перечепилася через трубу й стукнулася головою об металеву шафу. Вереск почули собаки. Загавкали. Кожна секунда на вагу золота. Було в мене бажання зацідити ногою в пику виродка, проте свобода цінніша. Я рвонув знайомою дорогою. Якщо собаки бігтимуть вздовж бетонної огорожі, зіткнуся з ними біля пролому. Летів ракетою. Бачу, троє охоронців з-за рогу викотилися. Зорієнтувався швидко. Пан, або пропав. Хто кого переграє. Мабуть, собаки гарно пообідали, бігли повільно. Ось кленкові зарості. Проскочив крізь них наче змащена куля. За проломом рано розслаблятися: могли зловити й поза територією. Мчав посадкою до втрати пульсу. Виснажився до повного нуля. Впав на траву, лежу, прислухаюся. Тихо. Може, за карликом ганяються. Відхекавшись, побрів додому. Мати ледь не зомліла. Пояснював довго й плутано, мовляв, з друзями загуляв, телефон дома забув, обов’язково виправлюсь і каюсь. Відпочив, переночував, а вранці поліціянти заявилися. Гадав, охорона їх на мене навела. Поневірявся містом, ночував у підвалах з котами, в парку на лавці, їжу добував на смітниках, весь час озирався й тремтів наче запеклий злочинець в передчутті заслуженої кари. Натерпівся на всі гроші. Тепер краще розумію людей, котрі помилялися. Хоча один мудрець казав, що розумний не той, хто виплутається зі складної ситуації, а той, хто в неї взагалі не потрапляє. Згоден, бо на власній шкурі відчув силу обставин, які диктують свій розклад, незалежно від моєї волі. Відчуваєш себе трісочкою в потоці провидіння. Воно несе тебе звивистим шляхом, а ти борсаєшся, аби виплисти з виру фатальних збігів. Пробачте за хаотизм думок. Ніколи було робити висновки. Ви трохи пояснили. Я вдячний, а тепер… Звільніть від тягаря.