Читати книгу - "Місто собачих снів"

сиділа у мене на долоні… Ганьбила мене, коли я робив щось не так… – Климовський глянув на Кутузова. Той уважно слухав. – Так от, Іванович, сьогодні вночі вона мені дещо сказала… І мені здається, що я її більше не побачу. І… мене це хвилює і непокоїть, незважаючи на те, що проблем вистачає. Що ти на все це скажеш? Може, в мене вже дах потроху їде?!

– Навіть не знаю що тобі порадити, Григорій, – сказав Кутузов. – Ти, головне, не переймайся цим над міри. Гм, дівчинка… – Старий на мить замислився. – От якби це вона тебе переслідувала, то я б подумав, що це підсвідомі прояви твого сумління. А так… Виходить, що це щось таке, чого ти дуже хочеш. Мрія, наприклад. А маленька – тому що крихка і тендітна. Алегорія підсвідомості, так би мовити.

– А чому тоді „мрія” читала мені моралі? – запитав Гриня.

– Мені здається, що жодна Мрія не хоче і не може бути досягнута якимись нечесними шляхами… Тоді вона втрачає зміст, як на мене. – Кутузов крякнув і підняв сумку. – Іду я, Григорій, бо скоро пункт прийому склотари на обід зачинять.

Старий глянув на Климовського і додав:

– Все буде гаразд, Гриня… Ми повинні просто вірити в це. І Мрія твоя повернеться, не турбуйся. Пам’ятай, що для того, щоб повернутися треба піти. Необхідно піти.

Він за звичкою поплескав Гриню по плечу.

– Бувай здоровий, малий. Дасть Бог, побачимось.

Бомж посміхнувся і почалапав своєю дорогою. Гриня завмер.

Саме ці слова сказало вночі золоте дівчисько.

РОЗДІЛ 16

Не встиг Гриня вмоститися перед телевізором з гарячою кавою в руці і з чистим носовичком в кишені, як від вхідних дверей пролунав різкий, неприємний дзвінок. Якусь мить хлопець вагався чи варто відчиняти і чи хоче він когось бачити у даний момент. О пів на сьому вечора до нього міг завітати хто завгодно, а настрій був, м’яко кажучи, не до спілкування.

А може Миша прийшла?

Гриня матюкнувся, поставив каву на журнальний столик і, покашлюючи, пішов відчиняти.

– Хто там? – гукнув він.

– Сусіди, – почулося з коридору.

„Ой бля”, – подумав Гриня, але було пізно. Він відчинив двері. На порозі, посміхаючись, стояв Борис Володимирович Ткачук.

– Можна? – радісно спитав він. – Ти сам?

– Сам, сам… Заходь, але я хворію трохи, – Гриня демонстративно закашлявся і голосно виссякався у хустинку. – Що сталося?

Сусід невпевнено зробив крок всередину. Руки для привітання він не подав.

– А що з тобою? – підозріло спитав він.

– А х..то його знає… – підкашлюючи сказав Климовський, радіючи, що його фокус вдався. – Грип якийсь, напевно… Кашель, нежить, всі діла… Та ти в кімнату заходи!

– Та я на хвильку… – зам’явся Борис. – В мене таке прохання, Гриня… Я тут з дівчиною посварився… Слухай, казали, що ти вірші пишеш… Продай один, я їй подарую, може помиримось…

Климовський не знав, що й казати. Він, звичайно, хотів заробляти своєю творчістю, але дещо в іншому аспекті. Продати пісню компанії звукозапису, щоб вона звучала для людей, щось допомагала зрозуміти, від чогось відволікала… тощо, це було одним питанням. Тут же йшлося про звичайну спекуляцію почуттями хлопця, адже жодна його річ не була написана просто так, як то кажуть, на рівному місці. Ще й цьому мудаку…

– Я взагалі-то таким не займаюсь… – тихо сказав Климовський.

Борис дістав з кишені зелену купюру з цифрою 5.

– Вистачить? – чітко спитав він.

Гриня глянув на гроші. „Нарешті на гітару нові струни поставлю”, – промайнуло в голові.

– Якого кольору в неї очі? – запитав Гриня.

Ткачук посміхнувся.

– Блакитні.

Гриня пішов до кімнати, взяв зі столика блокнот, ручку і вийшов у коридор.

– Блакитні, кажеш…

Климовський замислився, роздивляючись щось у кутку. Борис мовчки спостерігав.

Пройшло хвилини три. Гриня кашлянув і почав щось писати в блокноті. Щось закреслив, дописав, знову закреслив і, нарешті, вирвав листок і простягнув його Ткачуку.

– Влаштує? – спитав він.

Борис глянув на листок. Там було виведено:

Без світла твоїх рук не був щасливим…

Манить очей блакитна глибина,

Заплутались в волоссі теплі зливи, -

Без тебе навіть воля затісна!

Ткачук знову посміхнувся.

– Цілком. – Він простягнув руку і запхав купюру до кишені Климовського. – Дякую, сусіде.

– Та нема за що, – стенув плечима хлопець. – Тобі дякую.

„Якби мені за такі каракулі платили по п’ять баксів, то я би давно був мільйонером”, – подумав він.

Борис попрощався і пішов. Гриня зачинив за ним двері і повернувся до телевізора. Кава вистигла, проте хлопця це не хвилювало. Він вимкнув телевізор і закурив.

Його щойно зробили творчою шльондрою. Хтось сказав, що почуття не продаються. Брехня! Просто почуття бувають різними.

Гриня дістав з кишені купюру. Старий Авраам зверхньо зиркнув на нього і відвернувся. Які часи, такі і срібляники, подумав Климовський.

Кожен любить слухати музику. Почитати гарну книжку. Повісити у спальні над ліжком чудову картину… Привернути увагу коханої віршем. Чи піснею – байдуже. Але ніхто не любить Творців. Бо вони – козли і божевільні. Тут чомусь не спрацьовує правило: „Любиш мене – люби і мою собаку”. Гм, старий Шоу був непоганим чуваком… Шкода тільки, що хороші чуваки, як правило, нічого не вирішують.

І Ткачук пішов, вважаючи тебе мудилом і нікчемою. Щоправда, непогано заплативши за чотири рядки, написані нашвидкоруч. Видно, добряче припекло…

Ну примиріться з тим, що я не такий як ви! Що живу не по тим канонам і для тих досягнень! І система цінностей у мене – інша! І шкала у ній – не така…

І Маркіта з радістю б послала по похилій твою музику, думаючи, що з нею заберуться твоя ж таки, Грегуар, нервозність і роздратування.

І батьки, і Юлька… Бо так би ти частіше бував вдома.

І Шеф. Бо твоя кандидатська диссертація, а відповідно і його докторська, писалися б швидше, і, скоріше за все, результативніше…

Гриня зітхнув і загасив недопалок. Як не крути, а всім не догодиш. Бо кожен керується лише власними, егоїстичними поривами та міркуваннями. Навіть ти, Гриня. Насамперед ти.

Климовський зиркнув на горнятко з охололим напоєм, узяв його, підвівся і пішов до кухні. Увімкнувши світло, він зауважив посеред кімнати таргана. Комаха сиділа і, на диво, нікуди не збиралась втікати. Гриня зняв з ноги капця і замахнувся. Потім зупинився і сказав:

– Ти теж егоїст, чувак. Живеш за рахунок моїх крихт, хоч це мені і не дуже