Читати книгу - "Злодійка, яка плюнула Фортуні в добре око, Майкл МакКланг"

Розділ 7

Коли Хольгрен відчинив перші ворота в Тагот, то пропустив нас по черзі. Коли ми провалювалися через ці разом, я довідалася чому.

Проходити через перші ворота було неприємно. Зникнути в одному місці, а наступної миті з‘явитися в іншому – неприродно, і моє тіло знало про це. Цим разом ми з Хольгреном займали той самий не-простір, простір між тут і там, той самий розрив у реальності. Ми ділили близькість, якої не повинні знати живі істоти. Не існує жодних орієнтирів, від чого відштовхуватися. Немов наші душі сплелися і перемішалися. Я побачила – відчула – ким він був, його суть, те, що робило його ним. А він побачив і відчув мене. На коротку вічність ми стали одне одним. Це викликало жах і захват. А тоді все закінчилося.

Ми лупнулися об землю, Хольгрен зверху на мене. В ніздрі увірвався знайомий гнилий запах смертельних земель. Я стримала блювотний рефлекс, дихала ротом. Я зіштовхнула Хольгрена з себе, озирнулася, глянути чи щось нас переслідує.

Щось переслідувало.

Через ворота, що швидко зменшувалися, зі свистом пролетіла Руікі, на її обличчі неприхований жах. Вона намагалася втекти від Короля Тіней, чи її відправили виконувати його накази? Я пошкодувала, що в мене немає ножа.

Більша частина пролетіла. Ворота зникли в ту мить, коли пройшли коліна. Подвійна ампутація була моментальною. Її крик був братом-близнюком того, що кілька місяців тому, на цьому самому місці, видав з себе Хольгрен.

Руікі впала на землю поряд з нами, корчилася і верещала від болю в темряві. Вона билася в агонії, з обрубків її ніг вдарила струменем кров, темні бризки вкрили дику рослинність навколо нас. Я побачила, як бліді, м‘ясисті квіти колючого куща згинаються, щоб спіймати її кров. Я здригнулася і повернула свою увагу до неї.

Я не могла так залишити її. Вона намагалася попередити мене, на що здатен Король Тіней, по-своєму намагалася допомогти. Хоча Руікі потрапила під його вплив, було очевидним, що вона не раз намагалася перечити його волі, з жахливими наслідками. Я не довіряла їй і вона мені не подобалася, але просто покинути її, було понад мої сили.

-- Допоможи мені, якщо можеш, Хольгрене. Потрібно накласти джгут їй на ноги. Вирви кілька смужок з плаща. Я пошукаю гілочок чи чогось, щоб скрутити їх.

-- Гаразд. – Голос в нього був слабим, але впевненим. Він почав рвати свій поношений плащ. Я навпомацки обшукувала місцевість, намагаючись знайти гілку чи навіть камінь, щось, щоб стягнути смужки матерії навколо обрубків і зупинити кровотечу. Я наткнулася на напівстлілий шматок брезенту.

Це були залишки тюка, який я викинула кілька місяців тому, намагаючись якомога швидше затягнути Хольгрена у безпечне місце. Обнадієна, я продовжила пошуки.

Вміст тюка був розкиданий вздовж і поперек. Я знайшла лопату, якої мені так бракувало, коли я хоронила Хольгрена, через кілька секунд – кайло. Я поспішила назад.

-- Вона ще дихає? – запитала я, пропихаючи держак лопати в петлю, яку Хольгрен залишив у перев‘язці на правій нозі.

-- Так. На щастя, вона відключилася. Дай мені кайло.

Я дала і він розставив залишки її ніг ширше, щоб наші громіздкі інструменти не стикалися, коли ми прокручували їх і стискали криваві обрубки. Потік сповільнився до цівки, у міру того, як смужки матерії жорстоко вгризалися в тіло над колінами.

-- Тепер їх потрібно закріпити. Я зробив замало смужок.

-- Дай мені плащ. – Хольгрен передав мені свій плащ. Він тримав держак кайла, я сиділа на держаку лопати і відривала смужки від залишків плаща, відгризаючи їх зубами там, де не вдавалося відірвати руками. По черзі ми прикріпили держаки до стегон.

Я встала і поглянула на наше імпровізоване лікування. Ефект викликав тривогу. Там де повинні були бути ступні, стирчали лопата і кайло. Але це врятувало їй життя, принаймні наразі. Якщо вона взагалі могла померти.

-- Давай знайдемо якесь зручніше місце, -- сказала я. – Хоча в нас є намисто, мені тут не подобається.

-- Я теж не скажу, що це моє улюблене місце, -- погодився Хольгрен.

Разом нам вдалося підняти її і занести за різку демаркаційну лінію між смертельними землями і руїнами, не надто потовкши. Я направила Хольгрена в поблизький сад, де я поховала його і провела свою першу ніч в Таготі.

Ми поклали її на траву і продовжили свою скорботну роботу, замотувати її обрубки. Нам стали в пригоді залишки Хольгренового плаща. Коли ми обмотували обрубки матерією і міцно прикріпляли її до залишків ніг, я питала себе, чи ми дійсно вчинили правильно, врятувавши їй життя. Коли ми закінчили, я сіла спиною до тисового дерева і якусь мить відпочивала. Я оглянула околицю, відкриту могилу Хольгрена. Мені в голову прийшла думка і я посміхнулася. Не скажеш, що історія докладно повторювалася, але в певному сенсі вона починала римуватися.

Чи помре Руікі, так як це було з Хольгреном? Чи могла вона померти? Цікаво, чи доведеться нам покласти її в могилу, яку я викопала для Хольгрена? Принаймні цим разом в мене була лопата, і мені не доведеться обходитися мискою і ножем.

Ніж.

-- Я зараз повернуся, -- сказала я Хольгрену і пішла в напрямку смертельних земель.

-- Куди ти?

-- Забрати щось, що я залишила кілька місяців тому. І назбирати хмизу. Нам доведеться припекти рани.

-- Яка приємна думка.

Він застряг глибоко в стовбурі дерева у смертельних землях, де я прибила істоту, яка прикінчила Хольгрена. Я вирвала свій найкращий ніж, використовуючи обидві руки, а ще ногу як важіль. Я відвалила за нього купу грошей, його зробили й збалансували саме під мою руку.

Дерево почало обростати навколо ножа. Труп маленького монстра давно зник, в іншому випадку я б взяла його череп на сувенір Хольгрену. Він завжди