Читати книгу - "Чайна М'євіль. Вокзал на вулиці Відчаю"

задоволена, пишаючись своєю вчорашньою витівкою. Їй було кепсько й самотньо, проте, ризикуючи розсердити Айзека, вона все ж прийшла в його частину міста. І вечір таки вдався.

Лін не збиралася грати на його співчутті, однак гнів Айзека досить швидко змінився тривогою за неї. З неясним відчуттям вдоволення усвідомила: вона була настільки явно пригнічена й безсила, що не довелося переконувати Айзека у своїй потребі ніжитися. Він навіть вловлював емоційні зміни у поруху її голівки.

В Айзековому намаганні приховати їхній зв’язок була одна перевага. Коли вони йшли разом по вулиці, неквапно, на віддалі, це нагадувало соромливість женихання людської молоді.

У хепрі подібного не було. Секс для розмноження був неприємним обов’язком для підтримання демографічного балансу. Самці хепрі були бездумними жуками, подібними до комашиного тільця на голові самок, і Лін з радістю обрала б ще роки не відчувати, як вони заповзають, мостяться й труться на її голові. Любощі задля розваги між жінками були дикими, колективними пустощами, хоч і вельми ритуалізованими. Знаки уваги, відмови й згоди між індивідами чи групами були настільки ж формальні, як і танці. Нічого спільного з німим нервовим еротизмом людської молоді.

Лін вгрузла в людську культуру достатньо глибоко, щоб помітити, до якого звичаю тяжів Айзек, коли вони гуляли разом у місті. Ще до свого протизаконного міжвидового зв’язку вона із захопленням ставилася до сексу із собі подібними і подумки зневажала пустопорожні, безцільні недорікуваті балачки, що їх обривки чула в Новому Кробузоні. Та, на свій подив, вона нерідко відчувала в Айзекові якусь боязкість і сором’язливу товариськість, і їй таке подобалося.

Це стало помітніше минулого вечора, коли вони крокували прохолодними вулицями до станції та їхали далі над містом до Драглистої Діри. Найкраще в тому, звісно, була сексуальна розрядка, яка, коли нарешті була на те можливість, відчувалася як ніколи гостро й потужно.

Як тільки зачинилися за ними двері, Айзек стис її в обіймах, а вона у відповідь оповила його руками. Хіть спалахнула блискавично. Не відпускаючи його, вона відкрила панцир, щоб він пестив чутливі крильця, що він і зробив тремтячими пальцями. Вона зволікала, щоб насолодитися його жагою, а потім повела до ліжка. Вони перекочувалися, доки він не впав на спину. Вона зірвала одяг зі себе і стягнула з нього. Потім осідлала, а він гладив її тверде головотіло, ковзав руками вниз, накриваючи долонями груди, стискаючи стегна на кожному поштовху.

А потім він готував вечерю. Вони їли й розмовляли. Лін мовчала про пана Пістрявого. Ніяково шукала слова, коли Айзек запитав, чому того вечора на неї напала така меланхолія. Вона почала розповідати напівправду про велику складну скульптуру, яку вона нікому не може показати, і, відповідно, через яку не братиме участь у конкурсі за приз Шінтакоста, і котра тягне з неї останні жили, і що працює над нею в частині міста, про яку не може йому розказати.

Він уважно слухав. Або ж удавав. Знав, що Лін часто ображала його неуважність, коли він займався новим проектом. Він випитував, де вона працює.

Вона, звісно, не сказала.

Згрібши хлібні крихти й насіння, вони вклалися спати. Уві сні Айзек стискав її в обіймах.

Прокинувшись, Лін декілька довгих, неспішних хвилин дивилася на нього, насолоджуючись його присутністю, а потім пішла смажити хлібці на сніданок. Піднявшись на смачний запах, він грайливо цмокнув її в шию й комашине тільце. Вона полоскотала його щоки комашиними ніжками.

«Тобі треба сьогодні на роботу?» — запитала вона жестами через стіл, пережовуючи мандибулами грейпфрут.

Він зам’явся.

— Е... так. Справді треба, люба.

«Навіщо?»

— Ну, у мене ж там все це птаство і ще бозна-хто, але це такі дурниці. Я вивчав голубів, дроздів, кречетів і ще Джаббер зна кого, але сраного ґаруду я зблизька ще не бачив. Тому збираюся на полювання. Я відкладав це, але, гадаю, зараз саме час. Поїду в Розхлюп. — Айзек поморщився й замовк. Відкусивши ще хліба, ковтнув і глянув на неї з-під брів. — Я не думаю, що... Хочеш піти?

«Айзеку, — відразу зажестикулювала вона, — не кажи так, хіба що тільки справді маєш це на увазі, бо я хочу піти і скажу „так“, як не будеш обачним. Навіть у Розхлюп».

— Слухай... Я, правда... Правда, маю це на увазі. Я не жартую. Якщо тобі не треба працювати над своїм маґнум опусом сьогодні, пішли разом. — З кожним словом він говорив усе більш упевнено. — Будеш моїм мобільним лаборантом. О, я знаю, чим ти займешся: будеш моїм геліотипістом на цей день. Візьми з собою камеру. Тобі треба перепочинок.

Айзек смілішав. Вони з Лін вийшли з дому разом, він при цьому не виказував жодних ознак напруги чи зніяковіння. Вони пройшли трохи далі на північний захід по вулиці Шадрах, прямуючи до станції Салакуські Поля, та Айзека розібрала нетерплячка й він підкликав по дорозі екіпаж. Кошлатий візник вигнув брову, побачивши Лін, однак будь-які претензії тримав при собі. Нахиливши голову, він щось тихо мурмотав до коня, жестами запрошуючи Айзека з Лін сідати.

— Куди їдемо, батечку? — запитав він.

— У Розхлюп, будьте ласкаві, — Айзек промовив це так піднесено, ніби компенсував тоном погану славу пункту призначення.

Погонич недовірливо повернувся до нього.

— Жартуєте, сквайре? Я туди не поїду. Довезу вас до Пагорба Водуа, далі самі. У Розхлюпі в мене на ходу колеса знімуть.

— Добре, добре, — буркнув Айзек. — Підвези нас настільки близько, наскільки насмілишся.

Коли хитка двоколка покотилася бруківкою через Салакуські Поля, Лін заговорила до Айзека.

«Це справді небезпечно?» — нервово жестикулювала вона.

Айзек роззирнувся й теж відповів їй знаками. У нього виходило повільніше й не так плавно, як у неї, але таким чином він міг не зважати на візника.

«Ну, просто безпросвітна біднота. Цуплять все, що бачать, але не те щоб лютують. Цей дурень просто сцикло. Начитався...» — Айзек запнувся й зосереджено насупився.

— Не пам’ятаю жест, — прошепотів він. — «Сенсаційний. Начитався сенсаційних газет».

Він одкинувся на спинку й визирнув у вікно на обриси Вискливої гори, що нерівно похитувалися зліва від брички.

Лін ніколи не була в Розхлюпі. Знала про це місце лише через його погану славу. Сорок років тому Стічну лінію протягнули далі на південний схід до Лічфорда, повз пагорб Водуа і в глиб Грублісу, що межував з південним краєм міста. Проектувальники й товстосуми звели високі панцирі житлових кварталів, — не моноліти, як на сусідньому Пустирі Кетч, але