Читати книгу - "Чайна М'євіль. Вокзал на вулиці Відчаю"

все-таки ваговиті. Також відкрили залізничну станцію Валка й почали будівництво ще однієї в самому Грублісі, доки навколо залізниці не залишилася лиш вузька смужка вільного місця. Були плани збудувати ще одну станцію, крім цієї, і, відповідно, колії проклали аж у ліс. Виникали навіть експериментальні, абсурдно нахабні схеми протягнути колії на сотні миль далі на південь чи захід, з’єднуючи Новий Кробузон з Миршоком чи Кобсі.

А потім закінчилися гроші. Трапилась якась фінансова криза, луснула якась економічна булька, впала якась торгова мережа під тиском конкуренції й лавини задешевих товарів, які ніхто не купував, і проект завмер у зародку. Потяги все ще прибували до Валки, стояли нащось декілька хвилин, і лише потім відбували назад до міста. Грубліс хутенько загріб собі території в південній частині безлюдних забудов, поглинувши безіменний полустанок та іржаві колії. Декілька років підряд потяги стояли пусті й безмовні. Та пізніше почали з’являтися пасажири.

Порожня шкаралуща величних будівель поволі заповнювалась. У запустілий район потихеньку стікалася сільська біднота із Зернистої Спіралі й Жебрацького Передгір’я. Пішов поголос, що це примарний сектор поза полем зору Парламенту, де податки й закони діяли в рідкісних випадках, так само, як і каналізація. Порожні поверхи пронизували грубі крокви з краденої деревини. Над мертвонародженими нічними вулицями пухирилися бетонні коробки з дахами з рифленого заліза. Життя розросталося, мов пліснява. Тут не було ні гасових ліхтарів, які б розсіяли глупу ніч, ні лікарів, ні роботи, і все ж за десять років місцина густо поросла ерзацами будинків. Район отримав назву Розхлюп, що відображала безладну хаотичність обрисів: здавалося, ніби ці смердючі нетрища вихлюпнули з небес, мов лайно.

Передмістя було поза межами досяжності новокробузонського муніципалітету. Існувала вельми ненадійна альтернативна інфраструктура: самопризначена мережа поштарів, сантехніків, навіть сяка-така подоба законів. Одначе ці системи були неефективними й, у найкращому разі, — неповними. Здебільшого сюди не приходила ні варта, ні будь-хто інший. Єдиними гостями ззовні були регулярні потяги, що прибували до недоречно чепурної станції Валка, і банди злодюг у масках, які тероризували район у нічний час. Вулична дітлашня Розхлюпу була особливо беззахисною перед тваринним дикунством бандитів.

Мешканці нетрів Псячої Твані й навіть Лихокраю вважали відвідування Розхлюпу образою гідності. Він просто жив собі не як частина міста, а як химерне містечко, щепа на стовбурі Нового Кробузона. Тут не було грошей, щоб приманити промисловість — законну і не надто. Злочини у Розхлюпі були не більше, як дрібні акти відчаю й боротьба за виживання.

Було в Розхлюпі ще дещо, воно й привело Айзека до його непривітних завулків. Останні тридцять років тут містилося ґетто новокробузонських ґаруд.

Лін дивилася на велетенські багатоповерхівки Пустиря Кетч. Вдалині виднілися крихітні фігурки. Вони об’їжджали повітряні потоки, які самі ж створювали, кружляючи над ними. Вірми, можливо, парочка ґаруд. Кеб саме проїжджав під повітряною колією, котра граційно виринала з вартової вежі.

Бричка зупинилася на узбіччі.

— Ну все, батечку, далі я не їду, — сказав візник.

Лін з Айзеком вибралися з двоколки. З одного боку екіпажу височіла низка білих будинків. Перед кожним зеленів невеличкий чепурний садок. Уздовж вулиці рядком тяглися розлогі баньяни. Навпроти будинків, з іншого боку кеба, виднілася довга вузька стрічка парку близько трьохсот ярдів завширшки; вона круто спускалася вниз і далі від вулиці. Цей вузенький клапоть зелені слугував нейтральною смугою між пристойними будинками Пагорба Водуа, де жили дрібні службовці, лікарі та юристи, й облупленим хаосом Розхлюпу там, за деревами, біля підніжжя пагорба.

— Трясця його бабці, воно й не дивно, що це не найпопулярніша місцина, — сказав Айзек. — Глянь, вона псує краєвид з вікна для усіх цих достойних людей он там нагорі... — Й зло осміхнувся.

Лін глянула вдалину, де верхівку пагорба розрізала навпіл Стічна лінія. Поїзди проходили через ущелину в зеленому масиві на західному схилі пагорба. Над багнистою трясовиною Розхлюпу вимальовувалися обриси червоної цегли станції Валка. У цьому закапелку міста колії тільки ледь-ледь зринали над будинками, та станція й не потребувала зайвої архітектурної величі, щоб піднятися над імпровізованими оселями довкола. З усіх будівель Розхлюпу хіба каркаси переобладнаних багатоповерхівок були вищими.

Айзек легенько штовхнув супутницю ліктем і показав на купку висоток, ближче до залізничної колії.

— Бачиш? — Вона кивнула. — Глянь угору.

Лін подивилася, куди показував його палець. Нижня половина будівель виглядала безлюдною. Однак, починаючи від шостого-сьомого поверхів, з усіх тріщин стриміло дивно вигнуте гілля. Вікна були позапинані коричневим папером, на відміну від порожніх проваль попередніх поверхів. А вгорі, на пласкій покрівлі, приблизно на такому ж рівні, на якому стояли Айзек з Лін, виднілися маленькі фігурки.

Лін глянула вгору й відчула невимовний захват. У небі шугали крилаті силуети.

— Це ґаруди, — сказав Айзек.

Вони разом з Лін спустилися з пагорба до залізничної колії, повертаючи праворуч, щоб підійти ближче до саморобних гнізд ґаруд вдалині.

— Майже всі ґаруди в місті живуть у цих чотирьох будівлях. Їх, мабуть, не нарахується і двох тисяч у всьому Новому Кробузоні. А це... е... нуль, бляха, цілих, три сотих відсотка населення...— Айзек блиснув посмішкою. — Бачиш, я накопав дечого.

«Але не всі вони тут живуть. А як же Крахлекі?»

— Звісно, тобто є такі, що вибралися. Один колись у мене вчився, непоганий хлоп. Є ще, може, кілька у Псячій Твані, три-чотири у Морокраї, шестеро у Великому Кільці. Я чув, що і в Пагорбі святого Джаббера і Сиріаку жменька їх теж є. А раз чи двічі на покоління такий от, як Крахлекі, вибивається в люди. Я, до речі, ще не читав його писанину. Годиться на щось? — Лін кивнула. — Значицця, є такі, як він, та інші... Як того звали? Із Розмаїтої Тенденції... Шашжар, точно. Вони його взяли, аби довести, що РТ відкрита для всіх ксеніїв. — Айзек видав непристойний звук. — Особливо багатих.

«Але більшість із них тут. А коли ти тут, вибратися, певно, важко...»

— Гадаю, так. Хоча це навіть м’яко сказано.

Вони перебралися через потічок і стишили крок, дійшовши до околиць Розхлюпу. Лін схрестила руки й труснула головою.

«Що я тут забула?» — єхидно запитала вона.

— Розширюєш світогляд, — весело відповів Айзек. — Варто знати, як поживають інші раси в нашому премилому місті.

Він смикав її за руку доти, доки вона з удаваною неохотою дозволила витягти себе з тіні дерев.

Щоб потрапити в Розхлюп, Айзеку з Лін довелося пройти через кілька хистких містків — декілька планок над ровом