Читати книгу - "Свої, Анна Чмутова "

— Ти так і будеш мовчати?

— Я думаю, Солю. Я розумію, що сьогодні зустріч у нас не з адекватніших. І мені здається, ти достатньо розумна, аби зрозуміти мене. Я симпатизую дівчині, між нами щонайменше — цікаві розмови. А тут цю дівчину обговорюють на моїй роботі як коханку боса. І я…

— Дякую, що хоча б мої розумові здібності ти не став принижувати так, як це зробив із моральними принципами.

— Я тебе так сильно цим образив? — підіймає погляд, хмурить лоба. За сумом у погляді може конкурувати з таксою. Ті теж завжди виглядають зажуреними.

— А можна не образити тими словами, якими ти тут кидався? — Соля гне свою лінію до останнього.

— Пробач. Я знаю, що неправий.

— Угу.

— Що мені зробити, аби ти відтанула?

— Я тобі не курка заморожена, щоб відтанути.

— Солю, — Давид тягне її ім’я, чи не то в розпачі, чи не то у втомі. — Я ж не те маю на увазі.

— А я — те. Давиде, мені не подобається, що замість питання в лоба ти почав накидувати претензії. І ще які претензії! Гірше за бабцю під під’їздом.

— Під яким під’їздом? — Кравець втрачає десь нитку розмови.

— Під кожним! Це метафора.

— Господи, як із тобою складно, — стогне в стелю. Ну точно за тиждень життя із собакою перейняв усі його звички.

Давид встає з місця і наближається до Солі. Тягне руки до неї, намагаючись пригорнути. Але дівчина так просто не здається.

— Ні-ні. Я так не граю. Я не буду з тобою ані обійматися, ані ще щось робити!

Дівчина робить крок назад. Впирається в стіл. Але й Давид більше не рухається.

— У нас взагалі більше не буде можливості виправити це? Забути цю ситуацію?

— Можливо, колись. Не прямо зараз, — Соломія заплющує очі. Вона втомилась із ним сперечатися. А слова Давида поїдом зжирають її душу. Прикро, трясця. Вона ж чекала на його повідомлення. Чекала весь день на цю зустріч. А отримала таке ставлення. І чоловік, за яким вона сумувала останні дні, виявився черговим розчаруванням.

А тут ще слабенька надія в душі, затоптана сотнею байдужих чоботів, час від часу підіймає голову. Мовляв, хазяйко, ну що там, може, це він? Усі ж помиляються.

— А колись — це коли? Я, — Давид замовкає. Їм обом складно видавлювати із себе слова: — Я хотів би ще раз перепросити. Коли ти будеш при настрої.

— А, тобто ти вважаєш, що я твою величність зараз не прощаю через свій чварний характер? Знаєш що, Давиде?! Я може тобі й симпатизувала. Але викидайся з моєї квартири.

— Соломіє!

— Ти вже сотню разів за вечір моє ім’я назвав. Не стрясай просто так повітря. Іди вже, будь ласка, — каже це так, що слово, яке з дитинства прищеплювалося як позитивне, зараз звучить, немов це найстрашніша лайка у світі.

— Тобі аби посперечатися, — крізь зуби цідить Давид. — І справді характер дурний!

Спокійно вони говорити не можуть. Обидва напружені. Обидва на емоціях. Обидва кричать. Обом боляче. І самі не розуміють, чого. Час для рефлексії і оцінок буде потім — обидва якось виділять для того хвилинку. А зараз Соломія вчергове скочується в крик.

— Так? Ти теж не подарунок! А може, тобі взагалі поручили за мною стежити? Щоб я нічого зайвого не зробила?!

— А що ти можеш зробити?

— Розкрити махінації твоїх роботодавців, ні?!

Уже викрикнувши це, Соля розуміє — вона тільки що власним язиком, що не тримається за зубами, забрала той шанс. Шанс зберегти кар’єру.