Читати книгу - "Підкорись нам, Алекса Адлер"

Розділ 17

– Знаючи твою винахідливість, гадаю, убити буде милосердніше, – хмикає темноволосий близнюк.

Та й наг не поспішає радіти помилуванню. Лише дивиться напружено на А-Атона, чекаючи його рішення.

− Чотжаре, з цієї хвилини ти стаєш особистим хранителем і тінню нашої се-авін. Присягу даси прямо зараз, − бетонною плитою опускає нам на голови свій вирок рі-одо.

Почуваючись оглушеною рибою, викинутою на берег, я розгублено дивлюсь на господаря. А потім на змієхвостого. У того теж очі на лоба полізли. І обличчя на мить спотворюється гримасою відторгнення та люті.

Але він бере себе в руки й низько кланяється. Правда кулаки стискає так, що хрускіт чути.

А потім з гідністю випрямляється. Підносить праву руку до рота. І під мій придушений зойк, встромляє в зап'ястя свої величезні ікла.

Те, що відбувається далі, я сприймаю вже як в тумані. Все більше спливаючи в стан повної апатії та отупіння. Як уві сні спостерігаю за закривавленими пальцями змія, що малює на своєму обличчі, а потім на грудях та передпліччях невідомі мені символи, схожі на руни.

Дивлюся, як, закінчивши, він зводить погляд на мене. І похмуро стиснувши закривавлені губи, повзе до мене.

− Дай йому праву руку, Ліно, − наказує мені Са-оір. І навіть сам звільняє потрібну кінцівку з-під простирадла.

Чотжар нависає наді мною темною гнітючою громадиною. І простягає мені руку, долонею доверху. Очікуючи, що вкладу в неї свою.

− Ти маєш зробити це сама. І цим підтвердити, що приймаєш його клятву і служіння, – наказує мені мій темноволосий господар.

– Можна… можна мені дізнатися, що то за клятва? − прошу жалібно, відчуваючи, що ще трохи й просто знепритомнію. Мене і так уже трясе й морозить.

− Він присягається берегти твоє життя за всяку ціну. І померти за тебе, якщо знадобиться. З цього моменту його життя належить тобі, – підходить до нас А-Атон. Всім своїм виглядом показуючи, що чекає від мене покори в їхній черговій забаганці.

Неможливо підібрати слова, щоб описати, як я цього не хочу. Не хочу я мати за охоронця того, хто вже намагався мене вбити. І я не розумію, чим керується рі-одо, караючи нага саме так.

Ну не може ж сенс всього цього бути в одному лише приниженні зарозумілого слуги, змушеного тепер служити рабині? І звідки вони знають, що він не перегризе мені горло за будь-якої нагоди? Тепер уже з помсти.

Але відмовитися мені не дозволять.

Тому я обережно вкладаю тремтячу руку у велику чоловічу. Чотжар майже ніжно стискає її, перевертаючи долонею вгору. Проводить пальцями іншої руки, змушуючи долоню розкрити. Залишаючи на ній криваві сліди. Підіймає вище. І раптово схиляється, начебто поцілувати збирається. Але при цьому ще й ікла оголює.

Ой, матінко. Укусить?

Напружившись, я смикаю руку назад. Але гад хвостатий не дозволяє. І мої господарі йому не заважають тягтися до мене своїми іклами. А раптом він отруйний? Раптом заразний? Я не хочу! Не хочу…

– А-а-ай! − скрикую, коли руку обпалює болем від його укусу. І така слабкість раптово накочує, що я безсило привалююсь до гарячого тіла Са-оіра. Замружившись і ледве дихаючи. Вже майже не звертаючи уваги на те, що Чотжар щось там креслить на моїй покусаній долоні своєю кров'ю. Через що рука починає просто нестерпно горіти. Точно отруйний. Гад.

Якщо помру, самі будуть винуваті.

− Все закінчилося, Ліно, − струшує мене Са-Оір через деякий час. Вириваючи із напівсвідомого стану. − Прокинься! Що з нею, А-атон?

− Виснаження. Організм дуже тендітний, – спокійно пояснює йому рі-одо. − Потрібен час на відновлення. Спокій. І їжа. Ліно, ти маєш поїсти. Зараз же. А потім зможеш спати, скільки захочеш.

Розліпивши тяжкі повіки, я підіймаю сонний погляд на біловолосого чоловіка, що схилився наді мною. Він вимогливо зводить брови.

− Зможеш жувати?

Чотжара поряд більше немає. І я цьому рада. Дивитись на нього не можу.

− Так, напевно, − видавлюю, облизнувши пересохлі губи. І дуже сподіваючись, що мене не виверне від їжі після всього. Рука пече все сильніше. І, здається, вона чимось перемотана. Але сил подивитися, чим саме, я в собі не знаходжу.

Щоправда, братів усе це не хвилює. Переконавшись, що я трохи прийшла до тями, вони вже вдвох приймаються напихати мене їжею. І якщо перші два шматочки я ледве можу проковтнути, давлячись, то на третьому відчуваю, як мляво прокидається апетит. І вже більш охоче приймаю все, що дає мені рі-одо, який сидить навпроти.

Щоправда, після ситної вечері боротися із сонливістю більше не виходить. І я засинаю ще до того, як брати відносять мене до спальні.

Але навіть крізь дрімоту відчуваю, як до мене притискаються з двох боків два великі тіла. І як стискають мене в лещатах обіймів дві пари чоловічих рук.

***

Різко виринувши зі сну, я з криком сідаю в ліжку. Там уві сні я знову і знову бачила, як циноти забирають в мене мою Соню. А потім усіх дівчат. Одну за одною. Там я досі лежала безпорадна під стінкою проклятої білої коробки. І повільно вмирала. А рі-одо так і не прийшов.

Тяжко дихаючи, я обводжу затуманеним поглядом ліжко. Зараз я в ньому одна. Але тіло ще пам'ятає владні дотики двох чоловіків. А зад досі злегка саднить після того, як у мені всю ніч була вставлена ​та бісова іграшка. Добре, що брати самі її витягли, навіть не розбудивши мене до ладу. Не уявляю, як би я це самостійно робила.

А потім вони обидва пішли, звелівши спати, скільки моєму організму потрібно, тому що скоро прилетимо. І навіть укрили простирадлом.

От я й спала.

До цього часу.

Із сусідньої кімнати долинає якийсь шум. А наступної миті в склепінчастому отворі з'являється… Чотжар.

Судомно зітхнувши, я різко натягую простирадло до самого підборіддя, насторожено спостерігаючи за змієм, що наближається. Після вчорашнього навіть уявити не беруся, чого від нього чекати.

Щось у ньому змінилося. Якщо вчора наг кожну секунду напружував мене своїми майже м'ясоїдними поглядами, своєю пильною увагою, то зараз поводиться так, ніби навіть не помічає мене.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍