Читати книгу - "Молоко з медом"

ні. Я не дам тобі її телефону. У Наталії… були проблеми. І їй надмірна увага й галас не потрібні.

— Який галас? — глянув на неї широко розплющеними очима Азор, і Лінка раптом наважилася.

— Бо всі знають, який ти. Я знаю. Забув? Забув, що ти понаписував у моєму блозі? І Зуза знає.

— Авжеж, твоя подруженька Зуза наговорила тобі про мене різної гидоти!

— А що їй було говорити? Вона правду розповіла, хіба ні?

— Не знаю, але ж… Ну, гаразд. Може, я й не завжди був… поводився як слід. Але… то було давно!

— Не так уже й давно. Краще тримайся від Наталії подалі.

Азор знизав плечима. Він добре знав, що немає сенсу продовжувати цю розмову.

Біг сходами, розлючений. Невже він справді такий покидьок, що не може навіть подзвонити до дівчини, яка йому подобається? Здається, вона сама має вирішити, хоче з ним зустрітися чи ні. Вона що, якась недієздатна? То й що, як вона мала анорексію? Зрештою, по ній нічого не видно, тож це, мабуть, несерйозно все. А навіть, якщо й були якісь проблеми, то що з того? Ну, окей, із Зузою він справді трохи занадто… Але все просто так вийшло! Зрештою, їм разом не було якось особливо добре, от він з нею й розстався… Тисячі людей розстаються. А із цим блогом? Ну, добре, то була помста. За те, що Лінка його вела, що зафекала їхню газету, вічно вона гнула кирпу й прагнула бути кращою за інших. Боже, він просто пожартував. Щоб її трохи подратувати. Щоб вона собі не думала, що завжди буде, як по маслу. Хіба пожартувати не можна? Невже всі мають сприймати життя так серйозно?

За хвилину вже звернув на Новий Світ і невдовзі був удома, хоча анітрохи не поспішав. Він не любив повертатися додому, хоч купа людей могла йому позаздрити. У них була простора квартира на Новому Світі. Азор мав гарну, велику кімнату з балконом. Йому взагалі нічого не бракувало.

— Привіт, мамо! — гукнув.

— Привіт, — почулося у відповідь, але мама, звісно, не вийшла, щоб з ним привітатися. Бо була зайнята Анею. Уже три роки була зайнята Анею. Удень і вночі. Його сестра народилася з муковісцидозом. Генетичною хворобою. Виявилося, що його батьки були носіями ушкодженого гену, ніхто про це не знав. Ніхто в родині не хворів… Йому, Азорові, пощастило. Він здоровий. Але теж носій. Якщо колись захоче мати родину, йому доведеться перевірити, чи його дівчина теж не є носієм. Бо тоді дитина може народитися хворою. Блін, він уже й сам не знав, добре це чи погано. Аня розвивалася нормально. От тільки ці постійні бронхіти, інгаляції, антибіотики… Батьки боялися віддати її до садочка. Мама покинула роботу. Батько через це працював удвічі більше, його майже ніколи не було вдома. Мати займалася Анею. А він, Азор, був полишений сам на себе. Ні, він не скаржився. Нехай би спробував! Колись він щось таке сказав… Мовляв, що відчуває, ніби його взагалі нема. Але тоді ніхто цих слів не зрозумів. Його назвали егоїстом! Він має радіти, що це сталося не з ним. Він і радів, але почувався, мов на безлюдному острові. Яке щастя, що він уже дорослий. Невдовзі закінчить школу. Піде звідси. Азор не хотів тут жити. Однаково він нікому не потрібен. На хвилинку зазирнув до вітальні. Мама з Анею малювали.

— Привіт, Аню, — сказав хлопець.

— Пливіт, Антосю, — дівчинка усміхнулася. — Помалюєс?

— Ні, не можу. Багато уроків, — відповів він, а мама глянула на нього так, ніби він зробив щось погане. Завжди було так. Вона дорікала йому, що він не хоче гратися з Анею. А він просто… Ні, ну невже він мусить малювати з нею звіряток? Справді, коли дівчинка мала народитися, він навіть радів, що в нього буде сестричка, але ж не знав, що все так скінчиться. Він раптом опинився зовсім сам. Усі займалися тільки Анею. А якщо в неї були всі, то навіщо їй ще й він? Зрештою, Азор волів до неї не прив’язуватися. Читав, що хворі діти можуть будь-коли померти. Пішов до своєї кімнати й увімкнув комп’ютер. Наталія. Треба її пошукати; Це неважко. Адже Лінка була серед його друзів на Фейсбуку, а серед її — точно має бути Наталія.

Математик увійшов до класу — і враз запанувала тиша. Усі знали, що він приніс результати пробного випускного, зрештою, учитель тримав цілу купу тестів.

— Добридень, — привітався він. — Ви вже знаєте, що я перевірив ваші тести. Як я раніше й казав, тест — це діагностичний інструмент. І використовується для того, щоб ви дізналися про стан ваших знань, скільки зусиль треба докласти, щоб скласти випускний на омріяному рівні…

«Омріяному! — подумала Лінка. — Авжеж». Її омріяний рівень становив ЗО відсотків. Ну, може, 35, задля безпеки.

— Деяких тем ми ще не вивчали. Якщо в когось вийшло сімдесят відсотків чи більше — це дуже добре. Є кілька таких робіт… Антоній. Оскар… — він на мить зупинився. — Вітаю, тим більше, що ти рік ходив до іншої школи, а такі речі не впливають гарно на навчання. Мошка, — учитель почав роздавати роботи. Лінка проковтнула слину, бо збагнула, що вони розкладені від найкращих до найгірших. Що більше людей отримували тест, тим страшніше їй ставало.

— Кільком з вас доведеться попрацювати, — і вручив Лінці її роботу.

Дванадцять відсотків! Блі-і-і-ін! Ганьба! Дванадцять! Що вона скаже вдома?

— До пробних загальнопольських залишився місяць. Пропоную взятися до роботи серйозно. Це можливо. Я вестиму додаткові заняття щоп’ятниці після останнього уроку.

Лінка виходила зі школи прибита. Щоправда, польська мова й література пішли добре (вісімдесят відсотків), а англійська дуже добре (дев’яносто), але матьоха не спонукала до оптимізму. Що робити? Як усе це вивчити?

Вона йшла похнюпившись і думаючи, що на неї таки забагато звалилося: і ця вагітність, і життя коту під хвіст, ще й випускні точно не складе. Дванадцять відсотків! Це навіть не половина з обов’язкових тридцяти!

І тоді її наздогнав Оскар.

— Гей! Ти чого така?

— А якою мені бути? Дванадцять відсотків! Дванадцять!

— Та не переймайся. Наступні точно підуть краще, а до випускних ще купа часу!

— Легко тобі казати! Зрештою, виявилося, що ти математичний геній! І…

Лінка не хотіла казати йому, що він же не вагітний. Що вона, навіть, якщо все піде добре під час пологів, однаково на якийсь час випаде із процесу, а тоді, з дитиною, їй доведеться дуже сутужно.

— Я тобі можу допомогти, — запропонував Оскар.

Лінка