Читати книгу - "Нехай мене звуть Ґантенбайн, Макс Фріш"

Дарма що холодне, я п’ю своє.

Я уявляю собі:

Ви кохаєтеся, ви на землі...

Стюардеса, що нарешті забрала мою тацю, усміхається. Чому? Та вони завжди всміхаються, про це знають усі, і завжди молоді, навіть коли між сигаретою, яку я щойно докурив, і наступною, яку одразу запалюю, минуло десять років.

Я уявляю добі:

Десять років...

Я уявляю собі:

Отже, ви тепер спочиваєте, пара з мертвими для кохання тілами, всю ніч в одній кімнаті, за винятком короткої подорожі, як-от тепер. Тож ви там живете. Байдуже, чи це квартира, чи будинок, обставлений так або так, імовірно стилізований під старовину й водночас модерний, зі звичайною лампою японського виробництва, хай там як, там є спільна ванна, щодня видніє картина знарядь для різного піклування про два тіла, одне жіноче, друге чоловіче. Інколи тужите й ви. Жоден з вас не має людини, якій можна довіритися, ні, не має навіть у спогадах, навіть у сподіваннях. Чи можна бути такими пов’язаними, як ви? Не можна. Але інколи тужите й ви. За чим? Ви здригаєтеся. Що, власне, сталося? Живіть нескінченно-швидкі роки в любові, як пара, в ніжності, тільки не показуйте гостям, що ви справді реальна пара з мертвими для кохання тілами, які вкрай рідко ще прагнуть одне одного. Хіба що після поїздки або розлуки, поки триває якийсь конгрес, трапляється, що ви серед білого дня, невдовзі після приїзду, не розпаковуєте валіз і не кажете необхідного, а сплітаєтеся в обіймах. А от коли з іншим! Це збадьорює, але признаватись у цьому не варто. У вас ще один, як не раз і давніше, позбавлений годин день у халаті і з тарілками. Потім знову тиха втрата цікавості з обох боків, не висловлена й навряд чи показана, лише замаскована вимогами буднів. То й живіть отак. Ваші листи, коли ви інколи розлучаєтеся, майже лякають вас, ви в захваті, коли пишете бурею забутих слів, мовою, що вже вивітрилася. З готельного, номера з пустим двоспальним ліжком ви телефонуєте, не сахаючись витрат, з Лондона, Гамбурга, а чи з озера Зільц, щоб нагально побалакати серед ночі про кохання. Знову чуючи свої колишні голоси, ви тремтите. Аж до зустрічі вдома. Лишається тільки прихильність, спокійна, глибока і майже несхитна прихильність. Невже це ніщо? Ви вже майже все пережили, за винятком кінця, це вам не новина, коли хтось із вас утече серед ночі, знову збирається гнів, і тут нічим не зарадиш, навіть коли мовчати два дні: ви пара, всякчас вільні, але пара. Тут мало що можна вдіяти. Інколи проскакує думка: чому саме ти? Ви озираєтеся на інших чоловіків, на інших жінок. Тут мало про що йдеться або ж ідеться про все. Ніщо не буде нестямнішим за ваше колишнє кохання, в найкращому разі буде таким самим. А чи було воно нестямним? Ви про це не говорите. Ніжно дбаючи по теперішність. Або тільки з докором, що хибний, як і кожен докір, звернений проти життя. А хто і чим може дорікнути звиканню? Про те, що було колись, знає тільки дзеркало в якійсь неможливій готельній кімнаті, іржаво-сріблясте задимлене дзеркало, яке невпинно показує закохану пару, багаторукого звіра, чоловіка і жінку, безіменних, два напоєні коханням тіла. Хто з вас бачив це, лишається таємницею. Обоє? Для вас це не має великого значення. Чому ж тоді вас переслідує думка, що показує те дзеркало? Там міг би бути й інший чоловік, інша жінка, ви знаєте це й поглядаєте одне на одного, надто ви, прагнете виявити великодушність через іронію, що виявляється марною. Як можна терпіти, що ви так добре, дедалі краще, так безстатево розумієте одне одного, наче вам уже й не варто дивитись одне на одного як на тіло, чоловіка і жінку? Зненацька ви починаєте шукати приводу для ревнощів. Без них, о Господи, ваша вбивча дружба була б бездоганна. Безглузда подія на пляжі, звичайно, легенькі обійми між пініями, що лишають по собі незабутнє, задавнену невірність, прокляту серед мук, потім, звичайно, вже збагнену, її або його ім’я зберігають у тиші, мов коронні скарби, називають тільки в найдальших від родинного закутку розмовах, отже, рідко, раз чи двічі на рік, і тому воно не зуживається так, як любов ваших тіл. Ох, те ім’я! Тільки воно ще інколи дає нестямне, солодке почуття до іншого, тобто незмірне почуття, принаймні його зворотний бік. Решта — тільки прихильність, власне, велике щастя, тільки безумство наважується похитнути його раптовою підозрою серед безсонної ночі. Що сталося? Ви втомилися, гасите світло, бо те, що мало статися, вже сталося. Тоді ви встаєте, тим часом як інший знову спить, з’являються плани, як-от ті, що їх плекають в’язні, вночі ви сповнені рішучості здійснити будь-який поворот, будь-яку втечу, відважні й дитинні, це не жадання, а туга за жаданням, ви пакуєте валізу. Часом вона, часом він. Зважуєте все. Розрив шлюбу далеко не заходить, ви лишаєтеся в шлюбі. Ви становите пару, в принципі відомо, що ви ніколи не втратите одне одного, пара з мертвими для кохання тілами, і тут не зарадять ніякі пакування валіз, поклику любого голосу досить — і ви повертаєтесь, щоб признатися або ні, ви знову занурилися в будні, що, власне, є правдою, з піжамою та зубною щіткою в запінених вустах іншого, з музейною оголеністю у ванні, яка не збуджує, інтим, ви розмовляєте у ванні про гостей, які щойно пішли, і про духовний світ, що пов’язує вас. Ви розумієте одне одного, не маючи потреби погоджуватися. Ви жваві, розвиваєте свої погляди, але знаєте свої тіла так, як люди знають свої меблі, а тепер ідете до ліжка, бо незабаром знову друга година, а завтра важкий день. Тепер — це не тепер, а завжди. Бувають спалахи, ніжні, але хтось із двох утомлений або сповнений думок, які є тільки тепер, тоді як тіла є завжди. Ви самі у своєму домі, вас двоє, але ви сидите вдвох часто, занадто часто. І більш нічого. Але й далі існує ваш шлюб, ви цілуєте одне одного, і цей поцілунок — немов пункт обов’язкової програми. Ви тужите: не одне за одним, бо ж ви тут, а тужите за тим, що по той бік ваших взаємних стосунків, але спільно. Ви розмовляєте про спільну подорож восени, раптом тужите за країною, що десь та існує, вам треба тільки поїхати туди восени. Ніхто вам не перешкодить у цьому. Вам не треба мотузяної драбини, щоб цілуватися, і не треба криївки, немає