Читати книжки он-лайн » Сучасна проза 📚📝🏙️ » Нехай мене звуть Ґантенбайн, Макс Фріш

Читати книгу - "Нехай мене звуть Ґантенбайн, Макс Фріш"

75
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 39 40 41 ... 95
Перейти на сторінку:
ані солов’я, ані жайворонка, що нагадують про тепер та відхід, жоден переслідувач не спонукає вас міцніше пригорнутись одне до одного, жодна заборона, жоден страх, що гріх вашого кохання виявлять. Ви згодні. А заважають вам тільки ваші тіла. Тепер ви закурили ще по одній сигареті, розмовляєте, читаєте в ліжку газету. Ви не розпитуєте одне одного про ваші бувальщини та пригоди, вони, так би мовити, відомі. Календар часу до вашого шлюбу давно вже очищений: перша, відважна своєю неповнотою, а згодом обережно доповнена добірка імен, дат і місць, закрита багато років тому. Чому ви повинні тепер, о другій годині ночі, перед напруженим робочим днем, ще раз досліджувати свою минувшину? Знайомство з властивим йому блаженством уже відбулося, довіра без прогалин, цікавість зужита; попереднє життя іншого — це книжка, про яку людина думає, ніби знає її, це як класика, трохи вже запорошена, і тільки перебираючись до пустої, лункої кімнати, ту книжку знову беруть до рук і дивуються, з ким прожили всі ці роки. Але ж не можна дивуватися всі ці роки. Тепер ви гасите сигарети. Минуле — вже не таємниця, теперішність — благенька й непевна, бо її щодня зуживають, а майбутнє називають старістю...

Я лечу.

«Please fasten your seat belt»[11], ми знову готуємося сідати, «Stop smoking, thank you»[12], я припиняю не тільки курити, а й снувати свої уявні картини, тепер — це тепер, я чекаю на звичайний поштовх, коли літак торкнеться смуги, це теперішність, «we hope you have enjoyed your flight and we see you again»[13], нині теперішність знову зовні, «thank you».

Усе-таки я напружений:

Хто тепер чекає мене в аеропорту?

Я дивлюся:

Якщо вона має чорні коси й водяво-сірі очі, великі очі та повні губи, але ж так, якщо в неї не прикриті верхні зуби і є крихітна родимка за лівим вухом, тоді я нікуди не літав..

Я старішаю...

Via Appia antica[14].

Вона могла б бути моєю донькою, і нам немає сенсу бачитися знову. Я б хотів тієї зустрічі, мені тьохкає серце, але це не має ніякого сенсу. Ми стоїмо на римській могилі, пополудні, власне, нас чекають у місті. Я ненастанно дивлюсь їй просто у вічі, дитина, інколи запитую, що вона думає, її очі дивляться на мене, і вже знаю, що вона не дитина. Ми не наважуємося сісти на літню землю, щоб не стати парою. Я не цілую її. Це не має сенсу, ми обоє знаємо про це, такого не станеться. Щоб робити що-небудь, вона шукає листок конюшини з чотирма лопатями, як і годиться для миті щастя, але марно. В небі гуде літак, ми й далі дивимось на крислату пінію. В неї на плечі висить шкіряна сумка, в руці листок конюшини з трьома лопатями, вона стоїть і обертається на вітрі, коси розмаяні, й кричить бурій землі внизу, Кампаньї, де розповзаються передмістя, які були б приводом для розмови про містобудування, але вона мовчить. Я дарую їй смолисту шишку пінії. Я, власне, не здогадуюсь, про що вона думає, й повторюю запитання. Відповідає: «Про те саме, що й ви!» Але я не думаю. Її очі: блищать перед теперішністю, до якої не доторкнутися. Куди тепер кидати смолисті шишки пінії? Одного разу я жартома пригорнув її голову до своєї, не цілуючи, ми обоє сміялися. З чого? Для наших смолистих шишок пінії просто немає мішені, тож ми беремо їх із собою. Звісно, нас видно здалеку, як ми стоїмо на могилі, добродій і дівчинка, тепер рука в руку, випроставшись під вітром. Жартома? Щоб казати що-небудь, кажу: «Може, ходімо?» Через те, що треба спускатись, я беру її сумку, вона дає мені липку від смоли руку, при нагоді я підтримав їй ногу, коли вона не знаходила опори між сухими пучками трави, і ось ми вже внизу, довше, ніж треба, струшуючи з долонь суху землю. У відкритій машині, коли ми вже трохи від’їхали, а її рудуваті коси маяли на вітрі, я запитую про адресу, і то саме тоді, коли перемикаю передачу, отже, між іншим. Вона пише її на конверті з моєї кишені. Я довго їду по давньому римському брукові. Я міг би тепер, коли вона мовчки дивиться вбік, сказати що-небудь про брук, скажімо, про легіони, атож, які ходили по ній, минули тисячі років, атож, і т. ін. Я не кажу нічого, бо казав уже не раз. Натомість запитую: «Що роблять зі снами наяву?», поки ми змушені чекати перед червоним вогнем світлофора, моя рука на тремтячому важелі, й вона відповідає: «Здійснюють їх!» Потім, як я перемкнув передачу, ми їдемо далі...

Баста!

Сьогодні я викинув смолисту шишку, що й досі лежала в машині, бо вона вже не пахла, викинув і її адресу, коли-небудь, я певен, випадково зустріну її на вулиці, молоду жінку, що жваво базікатиме про те або те, про свій шлюб і т. ін.

Бурі, лікар, інколи розповідає про різні випадки, тоді як я краще пограв би в шахи, і мене сковує, коли він, повільно обрізаючи сигару, розповідає про будні своєї клініки, а я тим часом не менш повільно мовчки розставляю фігурки зі слонової кості на шахівниці на колінах... Якби не засоби сучасної медицини, які, запроваджені без питань, ведуть до того, що більшість нас, так би мовити, переживають самі себе, то я знаю, що навіть я вже двічі помер би природною смертю, і тоді запитання, як людина може витримувати свою старість, було б зайвим — ось де правда... Тепер я затискаю обидва кулаки, щоб Бурі вибрав чорні або білі; я слухаю, але все-таки стискаю обидва кулаки. Адже Бурі як гість, розумієте, має вибір. Це наш четвер, Бурі прийшов, як і завжди, грати в шахи. Я чекаю. Але Бурі, відхилившись на стільці назад, спершу запалює сигару, його думки вочевидь ще витають у лікарні, я бачу запалений сірник, що от-от, як він не опустить його, попече йому пальці; Бурі думає: що робить чоловік мого віку, коли він знає або думає, ніби знає, що, за оцінками лікарів, він проживе лише рік, щонайбільше рік?.. Я знову стаскаю обидва кулаки, й Бурі вибирає, мені дістаються чорні... Згодом, коли я цілу годину думав лише про пішаків, коней і тури, мене все-таки зацікавлює розповідь Бурі; шахівниця з фігурами зі слонової кості й досі в мене на колінах, але тепер я знову сам, Бурі

1 ... 39 40 41 ... 95
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Нехай мене звуть Ґантенбайн, Макс Фріш», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Нехай мене звуть Ґантенбайн, Макс Фріш"