Читати книгу - "Сновидіння Габріеля. Шлях у глибину, obraxxas"

— Це... це я? — запитав він, хоча вже знав відповідь.

— Усе, що ти бачиш, — це ти, — відповів Ронольд, з’являючись позаду нього. Його обличчя було спокійним, але очі світилися дивним світлом. — Твої радощі, твої помилки, твої страхи. Я був із тобою завжди, як спостерігач, як зберігач.

— Навіщо? Навіщо це все? — Габріель відчував, як його охоплює паніка. Він не розумів, що тут відбувається, але знав одне: все це не випадково.

Ронольд підійшов ближче і поклав руку на плече Габріеля.

— Бо ти маєш знати правду. Ти прийшов сюди не просто так. Ти не лише шукаєш Сапфіра. Ти шукаєш себе.

— Себе? — повторив Габріель, його голос затремтів. — Що ти маєш на увазі?

Ронольд відійшов на кілька кроків, і простір довкола них почав змінюватися. Стіни знову вкрилися фресками, але цього разу вони були іншими. Замість спогадів Габріеля там зображалися сцени, які він не міг згадати: він тримає в руках книгу, яка спалахує вогнем; він стоїть перед Карлою Вайсс, яка подає йому щось, схоже на таємничий флакон; він входить до темної кімнати, де все навколо здається загрозливим.

— Ти не пам’ятаєш цього, бо ти сам стер це зі своєї пам’яті, — сказав Ронольд. — Ти сховав істину, щоб не зійти з розуму. Але тепер час прийшов. Ти маєш вибір: згадати все й прийняти свою долю або залишитися в темряві.

— Але чому? Що я зробив? Що це за істина? — голос Габріеля став різким. Він відчував, як його розум тріщить під вагою цих слів.

Ронольд лише кивнув у бік центрального дзеркала, яке тепер почало світитися яскравіше. На його поверхні з’явилося одне слово, написане дивним, древнім шрифтом. Габріель уважно подивився, і його серце пропустило удар.

Там було написано: "Вогонь".

Темрява навколо знову загусла, затягнувши дзеркало зі словом "Вогонь". Габріель вдивлявся в простір, намагаючись зрозуміти, що це означає, але не знаходив відповіді. Він роздратовано повернувся до Рональда.

— Що це за слово? Що ти хочеш мені сказати? — різко запитав він.

Рональд залишався спокійним. Його обличчя відображало терпіння, як у вчителя, який розуміє, що учню потрібен час, аби зрозуміти матеріал.

— Це лише частина головоломки, Габріелю, — відповів він м'яко. — Ти повинен згадати більше, щоб зрозуміти. Дозволь мені допомогти.

Рональд протягнув руку, і темрява навколо них почала змінюватися. Вона завирувала, немов чорний дим, а потім розійшлася, відкриваючи сцену перед ними. Габріель побачив знайоме місце — вітальню в будинку, де він виріс. Його мати сиділа у кріслі, тримаючи в руках книгу. Її риси були ніжними, але на обличчі виднілися сліди втоми.

— Це... — Габріель затнувся. Його серце закалатало. — Це вона. Моя мати.

— Так, — кивнув Рональд. — Подивись уважно.

Сцена ожила. Маленький Габріель, років восьми, з радісною усмішкою вбіг до кімнати. У руках він тримав аркуш паперу, розмальований яскравими фарбами.

— Мамо, дивись, що я намалював! — вигукнув хлопчик, простягаючи їй малюнок.

Мати підняла очі, і її обличчя засвітилося усмішкою. Вона відклала книгу і обійняла сина.

— Це чудово, Габріелю, — сказала вона. — Ти справжній художник.

Габріель застиг, дивлячись на цю сцену. Його спогади ніколи не включали подібної ніжності. Він завжди вважав, що мати була холодною і байдужою до нього.

— Це... це не може бути правдою, — прошепотів він.

— Це правда, яку ти сховав від себе, — відповів Рональд, його голос був сповнений співчуття. — Продовжуй дивитися.

Сцена змінилася. Тепер перед ними була та сама вітальня, але охоплена полум’ям. Габріель стояв посеред кімнати, наляканий і дезорієнтований. Його мати бігла до нього крізь дим, кричачи:

— Габріелю, обережно! Тримайся за мене!

Вона схопила його на руки, незважаючи на полум’я, яке обпалювало її одяг. Вони вибігли з дому, і тільки тоді мати впала на землю, задихаючись, але все одно тримаючи його міцно в обіймах.

— Вона кричала не через гнів, а через страх за тебе, — пояснив Рональд, коли Габріель спостерігав за сценою, затамувавши подих. — Але ти вирішив інше. Ти переконав себе, що вона розчарована, бо так легше було витримати провину.

Габріель обхопив голову руками. Його світ перевертався. Чому він пам’ятав усе інакше?

Сцена знову змінилася. Тепер Габріель був уже дорослим. Він сидів біля лікарняного ліжка. На ліжку лежала його мати, бліда, але з теплою усмішкою на вустах.

— Ти знову приніс мені книжку? — запитала вона слабким голосом, дивлячись на сина.

— Так, мамо, — відповів Габріель, кладучи книгу на її руки. — Це твоя улюблена.

— Ти завжди знаєш, як мене порадувати, мій хлопчику, — прошепотіла вона. — Я так пишаюся тобою.

Він бачив, як його минуле саме спростовує всі його уявлення про холодність матері. Вона завжди була поруч, завжди любила його. Але чому він цього не пам’ятав?

Габріель дивився на сцени, які розгорталися перед ним, його розум був переповнений. Картини, які він щойно побачив, суперечили всьому, що він знав про своє минуле. Щось у цих спогадах здавалося неправильним, ніби тонкий шар туману приховував справжню істину.

— Це... неправда, — прошепотів він, вдивляючись у дзеркало детепер  виднілися слова "Істина ховається в полум’ї". — Я не пам’ятаю цього. Але... це не виглядає як брехня.

Рональд стояв поруч, спокійний і уважний.

— Це частина твоєї проблеми, Габріелю, — сказав він, дивлячись на дзеркало. — Ти заплутався між тим, що пам’ятаєш, і тим, що насправді було. Деякі твої спогади — це лише тіні, створені кимось або чимось, аби відвести тебе від істини.

— Чому? — різко запитав Габріель, повертаючись до нього. — Хто це зробив? Чому змінились мої спогади?

Рональд зітхнув, опускаючи погляд.

— Я не знаю всіх відповідей. Щось, або хтось, навмисно приховав правду від тебе. Але одна річ є очевидною: ти сам маєш знайти шлях до істини.