Читати книгу - "Сновидіння Габріеля. Шлях у глибину, obraxxas"

Не встиг він наблизитися до споруди, як темний силует виринув з-під порогу, і це було так різко, що його серце стиснулося від страху. Хто це? Що це?

Габріель зупинився на мить, вдивляючись у незнайомого чоловіка. Він був молодим, майже таким самим, як і він сам. Лише погляд був спокійний, ніби знайомий, ніби відчуття, яке давно не покидало його душу. Чоловік не виглядав ворожим — навпаки, він вів себе як старий знайомий. Габріель відчув внутрішнє тяжіння, ніби цей чоловік був частиною його історії, хоча він і не міг пригадати, коли і де бачив його раніше.

— Пройди зі мною, — голос чоловіка був спокійний, майже заспокійливий. — Це місце твоє. Ти тут будеш почуватися вільно.

Габріель мовчки кивнув, здивований, але підкорився внутрішньому пориву йшов слідом за чоловіком, намагаючись не вірити в те, що відбувалося. Вони наближалися до величезного храму, стіни якого височіли перед ними, немов зі сну. Храм здавався водночас страшним і прекрасним, темним і величним. Його готичні шпилі піднімалися в небо, гострі та строгі, як списи, спрямовані у безодню. Величезні кам’яні стіни були вкриті мохом та лишаями, немов залишками часу, що тягнули їх у невизначене майбутнє. У підніжжя цих стін зростали дивовижні ліани, що обвивали камені, додаючи цьому місцю ще більше містики. Вікна храму були високими та вузькими, їхні шибки не пропускали світла, тільки з-за них просвічувалася тонка, червона тінь.

— Це храм пам’яті, — сказав чоловік, ведучи Габріеля всередину.

Всередині храму було ще більш загадково. Потемнілі кам’яні стіни, майже чорні, здавалися частиною цієї стародавньої сутності. Тонке світло, що проникало через вузькі вікна, освітлювало барельєфи, вирізьблені в камені, де зображено стародавнє життя. Їхні фігури були схожі на людей, але виглядали дивно, наче змішання людського та нечистого. На стінах висіли фрески, що оповідали історії з минулого, але вони виглядали дивно знайомими для Габріеля.

В центрі храму стояв величезний вівтар, покритий темним каменем, а з двох боків височіли статуї, що виглядали майже живими. Одні з них мали крила, інші — білі маски, а ще інші були просто величезними тінями.

— Подивися на стіни, — сказав чоловік, спокійно рухаючи пальцем по кам’яній поверхні. — Це те, що ти забув.

Габріель обернувся до стіни, де висіли малюнки. Це були фрески, стародавні, не зовсім чіткі, але настільки реалістичні, що він відчував, як кожна деталь торкається його пам'яті. Маленькі чоловічки з крилами, що летіли, чи то на великому дереві, чи то в темному небі. Спершу здавалося, що це просто сцени з вигаданої казки, але чим довше Габріель їх розглядав, тим більше він відчував, як кожен малюнок відображає моменти з його власного життя.

Одне зображення привернуло його увагу: чоловічок, схожий на нього, стояв перед величезною бурею — це був той момент, коли він втратив контроль і впав у темряву. В іншій сцені цей самий чоловічок простягав руку до старого дерев’яного дверного замка — це був спогад про першу зустріч з Сапфіром. І ось ще один — маленька фігура, що йшла по порожньому коридору, відображала один із найтемніших моментів його життя.

— Це твої спогади, — тихо промовив чоловік. — Це частини тебе, яких ти не хочеш пам’ятати.

Габріель не міг відвести погляд. Він відчував, як ці образи стають все ближчими і більш конкретними. Вони були його життям, його втратами, його болем.

— Я... я пам’ятаю ці моменти... — прошепотів Габріель, дивлячись на картини.

— Ти не все пам’ятаєш, — сказав чоловік, повільно наближаючись до нього. — Мене звуть Ронольд. І я знаю тебе більше, ніж ти міг би уявити. Ми одне ціле. Я є твоєю пам'яттю, частиною твого свідомого і несвідомого. Все, що ти забув, я приховував в собі. І те, що ти забув, відбувається зараз.

Габріель стояв мовчки, його обличчя застигло від шоку. Він не міг повірити у те, що чув, але відчував правду кожним волокном свого тіла.

— Що відбувається? Що зі мною? — не встиг запитати Габріель, як темрява почала знову обвивати все навколо, ніби це місце знову хотіло поглинути його.

Темрява знову огорнула Габріеля, але цього разу вона була іншою. Не такою, як у пустелі чи лісі. Ця темрява була важкою, наче туман, який заповнює легені, не даючи дихати. Вона була живою, вона рухалася, перетікала навколо нього, мов чорний шовк, що намагається увібрати його у себе.

— Не бійся, це лише початок, — голос Ронольда лунав ніби звідусіль, одночасно близько й далеко.

Габріель намагався тримати рівновагу, але темрява під ногами була нестабільною, вона пульсувала, нагадуючи бурхливу поверхню води. Несподівано світло прорізало морок, тонкий промінь, що пробивався десь із висоти. Він упав на Габріеля, осяявши його постать і залишивши все навколо у пітьмі.

— Що це таке? — запитав Габріель, намагаючись говорити голосно, але його слова звучали приглушено, ніби пітьма поглинала навіть звук.

— Це те, чого ти не пам’ятаєш, — голос Ронольда знову долинув до нього, цього разу спокійний, але з відчутною ноткою невідворотності. — Це частина тебе, яку ти сховав, яку намагався знищити. Але істина завжди проривається крізь темряву.

Світло стало яскравішим, воно створювало перед Габріелем обриси простору. Раптом темрява почала відступати, відкриваючи величезну кімнату. Стеля була настільки високою, що здавалася нескінченною. Колони, подібні до гігантських дерев, підпирали її, і кожна з них була покрита різьбленням, що нагадувало фрагменти його життя.

На центральній стіні з'явився величезний дзеркальний екран. Він був гладким, мов поверхня води в спокійний день, але на ньому почали з'являтися образи. Габріель побачив самого себе. Спочатку молодого, безтурботного, що сидить за столом у бібліотеці й читає стару книгу. Потім — старшого, із серйозним виразом обличчя, в елегантному костюмі, який підписує документи у своєму кабінеті. Кадри змінювалися з шаленою швидкістю: він сміється з друзями, свариться з кимось, тримає в руках дорогоцінний камінь, який пульсує дивним світлом.