Читати книгу - "Небезпека у лісі! {оушен}, Страгозорый"

Глава двадцята. Потрібний портал.

     З самого ранку ми летіли далі. Летіли вже давно - три чи чотири години. Заргор, який зміг трохи відновити свої сили, зміг знову відкрити портал. Було дуже дивно, що подібний коридор вже доволі довго не закінчується. Спочатку я навіть подумав, що він не закінчиться і що ми просто пропустили ще один портал через те, що неуважно дивились.

     Але ні, я помилився. Бо через декілька хвилин попереду нарешті з'явився новий портал. Я дуже сподівався, що тут теж щось буде цікаве. Якщо чесно, і не дуже сподівався, що ми тут зможемо знайти мою мати, але десь у глибині душі надії все ж були.

    Ми поспішили туди, бо вже усім хотілося відпочити нарешті.

         

      Ось цей світ дійсно був схожий на той, де могли утримувати людей без їх на те бажання й дозволу. Не те, щоб тут було щось темне чи лякаюче. Просто довкола було багато різних монстрів.

— Тобі краще зайвий раз на очі тим виродкам не попадатися. - Кажу Мортідж, відводячи її про всяк випадок тінь.

     Заргор, не питаючи, став швидко демоном. Я теж почав приймати подібну форму. Але на секунду зупинився. Навіть у демонічній формі я можу походити на звичайного гібрида, тому треба вигадати щось нове. Вибач, Озіре, але мені доведеться скористатися силами демона.

    Я вирішив прийняти зовнішність одного з тих патрульних, яких бачив колись у світі кошмарів. Це було саме ідеальне. Те, що дуже підходило мені. І навіть не дивлячись на те, що зовнішність цього патрульного була більше схожа на людину, я всеодно для них повинен був бути монстром. Я дуже сподіваюсь, що не чистокровні будуть сприймати мене саме таким.

    І так, справді. Хоч вони інколи підозріло косились на нас, вони нічого не казали й навіть не підходили, щоб запитати, що ж з нами не так. Це дуже добре, бо значить, що подібні монстри в якомусь сенсі сприймають нас як своїх.

     Мортідж йшла майже поряд, ховаючись постійно у тінях, щоб ніхто і до неї не підійшов, щоб запитати, що звичайний гібрид робить у їх світі. Так, ми вже придумали відмазку на рахунок того, чому усе так, але всеодно мені здається, що це було б дуже підозріло.

    Усе в цьому городі було доволі сумно. Не так ярко, життєрадісно й весело, як у світі гібридів чи світу людей. Навіть звичайні дракони у своєму світі виглядали більш весело, ніж усі тут. Це було перше, що мене здивувало.

     Домівки тут були в дуже поганому стані. Можливо, через те, що вони розмістилися один на одному і деяких з них утримували від падіння лиш якійсь то палиці, які поставили вже після зведення будівель, щоб хоч якось утримати їх. А можливо те, що ніхто не намагався прибирати тут.

    Тихо хмикаю, дивлячись на усе це. І вони ще сподіваються, що хтось дійсно може сподіватися на те, що не чистокровні колись прийдуть до влади і все буде добре за їх правлінням? Та вони ж навіть за власним містом не можуть нормально прослідкувати! Уявляю, що буде, коли вони чисто теоретично зможуть прийти до влади. Тоді точно усе буде погано...

    Через те, що усі були вже втомлені - все ж, ми не їли й не спали вже майже два дні, - ми вирішили на якийсь час зупинитися, щоб відпочити. Коли ми знайшли затишне місце, я, діставши трохи їжі зі своїми сумки, яка вірно висіла у мене на поясі, розділив її між нами трьома.

     Вже через декілька хвилин ми лежали, намагаючись заснути. Принаймні, мої друзі намагались заснути, а я інколи підіймав голову, роззираючись по сторонах, щоб спробувати зрозуміти, чи слідкує за нами зараз хтось. Звісно, ніхто за нами не слідував, але чомусь усередині було невеличке занепокоєння.

    Коли я все ж не зміг всеодно заснути навіть на трохи - очі просто не хотіли закриватися, наче щось не давало мені поспати, - я просто лежав на животі й дивився на те, що відбувалось довкола. Дивився на небо, яке вже усіяли зорі і на якому потихеньку почала здійматися луна. На те, як по небу повільно пливли рідкісні хмари, які інколи лиш на декілька секунд затьмарювали луну, але вже через декілька секунд дозволяли їй світити знову.

    Також інколи я прислухався до вітру довкола, намагаючись почути те, що могло ховатися десь там, де я не можу цього побачити. Те, що він міг казати чи те, про що він міг нас попереджати. А попереджати він міг нас про напад зі спини, тільки не знав, як донести це до нас, бо ми не розуміли його мови.

    В моїй уяві з'явилось те, як незнайомець пвліьно підкрадається до нас, інколи зупиняючись, коли нема вітру, щоб ніхто не почув його важких кроків. Коли він наблизиться достатньо близько, як наближаться непомітно вовк до зайця, він занесе над головою свій ніж, і тоді...

     Коли я в останній раз підняв голову, щоб озирнутися по сторонах і всеодно нічого не побачивши, я подумав над тим, що ми все ж рухалися правильно і можливо з цього моменту я зміг знайти собі доволі вірних друзів навіть не дивлячись на наше минуле. Бо вони пішли разом зі мною навіть не дивлячись на те, що поряд зі мною ризик вмерти став ще більшим, ніж у Оушені, де вони могли вільно сховатися й сидіти не рипатися, доки нічого не проясниться.

    Ну а на рахунок матері... Гадаю, що ми вже зовсім скоро зможемо її врятувати. Я просто відчуваю це. 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍