Читати книгу - "Мій ніжний звір, Rada Lia"

Розділ 23

Артем Богданович вимкнув телефон й був не менш блідий, ніж його син на іншому кінці слухавки. Він похитав головою, потягнувся за тростиною й важко встав з дивану. Повільно, cпираючись на палицю, чоловік попрямував до свого кабінету. В роті відчувався гіркий присмак, хоча він добре розумів, що це йде від серця. Саме там йому стискалося кожного разу, як він отримував докази провини чи неприпустимої поведінки сина. “Чому Павло не мій син? — думав він, вмикаючи комп'ютер на своєму столі. — Доведеться і справді залишити його без спадку, щоб чогось навчити. Можливо, якщо йому доведеться тяжко працювати, щоб заробити статок, він почне інакше поводитися”. 

Тим часом Павло лежав на лікарняному ліжку й думав. Він розглядав білу стелю, наче там були якісь візерунки, й одна нав'язлива думка не давала йому спокою. “Чому Ярославу дісталося все в житті — батьки, дім, компанія, хороша освіта, дівчина — а мені нічого?”

— І скільки ти ще плануєш тут пролежати? — відірвав його від роздумів знайомий лікар, що погодився за гроші надати чоловікові окрему палату. — У нас реальні пацієнти в черзі чекають.

— А я тобі мало плачу? — процідив крізь зуби Павло. — Завтра звільню місце.

Лікар полегшено зітхнув. Хоч йому й заплатили за послугу, все ж це було досить ризиковано для нього. Якщо завідувач відділу дізнається, його можуть поперти з лікарні. А це величезний удар по репутації. І можливе безробіття.

Коли лікар вийшов за двері, Павло зателефонував Артему Богдановичу:

— Синку, — почув він на тому кінці слухавки, — як ти? Що лікарі кажуть?

— Все нормально, Артеме Богдановичу. Слава Богу, відбувся лише кількома синцями, переломів немає. А ще хотів вас попросити, — він на мить замовк, роблячи ефектну паузу, — не лайте й не карайте Ярослава. Він ваш син і не має бути в сім'ї такого розладу. Він просто ревнує, адже ми з Орисею довго зустрічалися. Та з часом це пройде.

— Та краще би я  взагалі дітей не мав! — гнівно вигукнув у відповідь батько Ярослава. — Ніж оце такого. А ось ти - інша справа. Ти мені наче другий син. А його, якщо продовжуватиме в тому ж дусі, я лишу спадку й усе віддам тобі.

Коли він це сказав, Павло на секунду закляк. Він не міг повірити своєму щастю. Саме цієї секунди у нього в голові з'явився божевільний і жахливий задум. Поклавши слухавку, він знову втупився у стелю. Ненормальна, маніакальна посмішка з'явилася в нього на обличчі.

— Все так просто, — майже проспівав він собі під носа, — відлік днів до твоєї смерті розпочато, виродок.

А цим часом Ярослав сидів у вітальні за столом і разом з Орисею насолоджувався вечерею. Тьотя Маша вже пішла, то ж вони лишилися удвох. Першою стравою возвеличувалася посеред столу каструля зеленого борщу — густий, наваристий, щедро притрушений зеленню та политий сметаною. На друге жінка приготувала голубці з тою ж сметаною й посипала їх свіжим кропом, який вони сьогодні придбали на базарі. Щоправда, Орися подумала, що в бабусі смачніше, та в голос такого звісно ж не сказала. 

Ярослав тримав ложку в одній руці, а іншу затиснув в кулак й мовчки їв. 

— Щось сталося?

— Не зважай, — буркнув собі під носа. 

За хвилину він встав з-за столу й, кинувши сухе “Надобраніч”,  пішов до своєї кімнати. Дівчина спантеличено провела його поглядом й почала мити посуд.

— Чого це я завжди його мию, якщо їли обоє, — бурчала собі під носа. 

Неприємні думки тіснилися в голові: “Що сталося? Чи він знову думає про мене з Павлом? Як йому довести, що між нами нічого немає і бути не може? Що після того, що він зробив, Павло буде останньою людиною на світі, з ким би я завела відносини”.

Ярослав натомість зовсім не думав ні про Орисю, ні про Павла. Його гіркі думки стосувалися батька. “Він ніколи мене не любив, — вертілося в нього в голові. — в дитинстві я тільки й чув про навчання за кордоном, про необхідність вчити англійську, ходити в музичну школу”.

Він зітхнув, намагаючись пригадати хоч один день, коли тато нічого від нього не вимагав, не сварив, не змушував щось робити. “Знайти б у пам'яті спогад, коли ми просто пішли в кіно разом чи на каток, чи розмовляли про дівчат.”

Він спробував згадати щось приємне, пов'язане з мамою, але так само не досягнув успіху. Його очі наповнилися слізьми від цього гнітючого усвідомлення.

— А до біса мені твій спадок, мамо, якщо ніхто з вас мене не любить, — сказав він уголос, повернувся набік і заснув.

Надворі в цей час завивав вітер. Його пориви підняли з землі засохлу гілку й з силою вдарили нею у вікно Ярослава. І в цьому завиванні чулися ридання та скигління душі, яка жалкує — за не сказаним, не зробленим, за тим, що вже не можна виправити.

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍