Читати книгу - "Колекціонер спогадів, Віталій Механік"

17 Бійка з Бором

– Поздоровляю, ти познайомився с босом Бором.

– То був він? Отакої. Бридка істота, – Демид гадав, що десь в гаражі прихованим трансформером зберігається запасне крісло, але Семен Якович про нього мовчав.

Ігор шаманив з налаштовуванням своєї хитрої програми, а Гарик нудьгував у тіні абрикоса.

Бурковець стовбичив навпроти виїзду, приклеюючи до себе увагу автолюбителів, котрі займалися ремонтом автівок.

– Бачиш, підозріло зиркають на нас, – Якович підійшов до малого.

– І я б хвилювався. Автівки часто викрадають. Для досвідченого крадія замки не завада. Сейфи ламають, банкомати крадуть.

– Перекваліфікуймося.

– Хіба нам погано жилося? – Гарик поглядав на гараж, де чаклував Ігор.

– Скоро все скінчиться, – колекціонер ждав сигналу готовності. Демид повідав усю історію до кінця. Слід запастися якимось генератором енергії для запуску порталу. Напевно, це і є головна таємниця, котру вдалося розгадати студенту. А що робити з крамницею та колекцією спогадів? Раптом приголомшлива думка розрядом шпигонула в голову.

– Це саме те, про що я подумав? – підозріло поцікавився Гарик, спостерігши зміну виразу обличчя Бурковця.

– Так.

– Тобі видніше.

– Варіанти?

– Жодного. Мабуть, найкраще для всіх нас. Я тільки за, – малий зобразив посмішку.

– Дякую за інформацію про портал і Заповідник.. Знаєш, коли Демид підтвердив мою надію щодо дружини… Я ніби почав заново жити. А ти в свій світ хіба не хочеш потрапити?

– Сенс. Там подібних достатньо, а тут я унікум, – розважливо сказав хлопчина.

– Демиде, Гарику! – покликав Ігор. – Підходьте, таїнство починається!

– А де… крісло? – наважився поцікавитися хлопець. – Без нього ж ніяк.

– Нічого чіплятися за бутафорію, – Бурковець підштовхував студента до автівки. – Сідай і розслабся. Гарику, залиш спомин, а видали тільки перехід.

– Зробимо, – хлопчик всівся поруч з Демидом. – Нахились, – рука дистрофічного малого лягла на голову студента, а друга потяглася до системника. Демид з подивом побачив, як вказівний палець Гарика трансформувався в  USB конектор.

– Зрозумів? – Семен Якович зайшов у гараж. – Поясню деталі. Гарик – напевно ти дотямив – телепат, але специфічний. Він сприймає пам’ять клієнта як послідовність зображень, конвертує в код і передає на технічний пристрій. Спеціальна програма, розроблена Волошиним, дешифрує цифровий сигнал у відеоформат MPEG.

– Будь-який нормальний програміст зможе використати ноу-хау, – Демиду обов’язково треба влити ложку дьогтю.

– Помиляєшся, – поблажливо посміхнувся Бурковець. – По-перше, Волошин її надійно заблокував. Пропонував хакерам зламати. Поки захист надійний. По-друге, в ній закладені три рівні виконання. По-третє, програму потрібно підлаштовувати окремо під кожну людину. Ось чому процедура видалення спомина займає стільки часу. Клієнти бачили крісло, купу зайвої крутої апаратури й свято вірили в технічний прогрес. На жаль, прогрес у цьому плані буксує. Зате є Гарик.

– Запис чужих споминів проходить в зворотній послідовності?

– Звичайний реверс, – підтвердив старий. – Все, що треба я сказав, – Бурковець зайняв спостережний пост біля абрикоса. Нібито вдало замели сліди, але пильність понад усе.

Демиду млосно й трохи лячно. Наче легка рука в Гарика, проте здавалося, що розчепірені пальчики присмоктуються крізь череп до мозку й викачують звідти тератонни інформації. Малий – ідеальна біозброя для брудної політики. Скільки ж йому насправді літ?

– Мені сто двадцять ваших років, – раптом озвався Гарик.

– Вже бачиш думки?

– Давно, – псевдо дитина налаштовувалася на передачу даних. – Тепер спробуй ні про що не думати.

– Важко.

– Застосувати гіпноз?

– Ні, – Демид заплющив очі. – Я готовий.

Волошин слідкував на моніторі за двома кривими лініями. Верхня мала зелене забарвлення, нижня – червоне. Помічник на бічній панелі налаштувань міняв показники, аж поки обидві лінії злилися в одну.

– Канал синхронізовано-стабільний, – Ігор відкрив шлюзи вхід-вихід і слідкував за дешифратором. Той обробляв інформацію й складав готове відео в окрему папку.

– Скільки часу? – Гарик умостився зручніше.

– Хвилин шість. Там всього кілька днів. Спомин свіжий і не пов’язаний асоціативно з минулим. Це як чужорідне тіло. Витяг і забув. Легка робота.

– Навроч! – Бурковець прислухався до слів Ігоря.

– Чого боятися? Хіба вперше? Я хвилювався сім років тому, коли ви сказали про Гарика. Спілкувався ніби з інопланетником. З якого боку підійти? З чого починати? Гарик підказував, інакше тупцював би досі на початковій стадії. Були труднощі, прикрі нюанси, але вийшло.

Демид мовчав, пам’ятаючи наказ малого. Хороший хлопчик. За плечима сто двадцять років. Скільки ще проживе?

– Сплеск! – попередив Ігор. – Демиде, заспокойся!

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍