Читати книгу - "На лезі клинка"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Ґлокта підняв руку, вимагаючи тиші. Якусь мить він уважно розглядав знайоме обличчя Ревса так, ніби бачив його вперше, а тоді повернувся до Фроста: — Я мав би знати цього чоловіка?
Альбінос не відповів. Нижню половину його обличчя приховувала маска практика, а верхня не виказувала жодних емоцій. Він спостерігав за в’язнем на стільці, не зводячи пильного погляду рожевих, як у трупа, очей. Відколи Ґлокта зайшов у кімнату, він навіть жодного разу не кліпнув.
«Як йому це вдається?»
— Це я, Ревс! — прошипів товстун. Тон його голосу поступово набував відтінку паніки. — Салем Ревс. Ви знаєте мене, Ґлокто! Ми разом були на війні до того, як… самі знаєте… ми друзі! Ми…
Ґлокта знову підняв руку і відкинувся на спинку стільця, постукуючи нігтем по одному із зубів, так наче про щось замислився.
— Ревс. Ім’я мені знайоме. Купець, член Гільдії мерсерів[2]. Подейкують, із багатіїв. Тепер згадав… — Ґлокта нахилився вперед і зробив театральну паузу. — Він зрадник! Його схопила Інквізиція, його майно конфісковане. Він, бач, збирався ухилитись від сплати королівського податку.
У Ревса відвисла щелепа.
— Королівського податку! — крикнув Ґлокта і гупнув кулаком по столу. Товстун дивився широко розкритими очима і облизнув зуб.
«Справа зверху, другий ззаду».
— Втім, де наші манери? — запитав Ґлокта, не звертаючись ні до кого конкретного. — Знали ми одне одного колись чи ні, а от з моїм помічником вас точно належним чином не познайомили. Практику Фросте, привітайтеся з цим товстуном.
Фрост вдарив долонею, але удар був такої сили, що Ревс умить злетів зі стільця. Стілець зі стукотом хитнувся, проте не впав.
«Як йому таке вдається — не перекинувши стільця, збити людину на землю?»
Ревс з якимось клекотом — мордою у плитку — розпластався на підлозі.
— Він нагадує мені кита, що викинувся на берег, — тупо сказав Ґлокта.
Альбінос схопив Ревса попід руки, підняв і закинув назад на стілець. Зі щоки Ревса крапала кров, зате його свинячі оченята тепер посерйознішали.
«Більшість людей удари ламають, але трапляються такі екземпляри, кого вони гартують. Нізащо б не сказав, що цей товстун — сильна людина, та, зрештою, життя сповнене несподіванок».
Ревс сплюнув кров на стіл.
— Ви зайшли надто далеко, Ґлокто, так і знайте! Мерсери — шанована гільдія; ми маємо вплив! Вам це просто так не минеться! Мене знають люди! Моя дружина вже зараз подає клопотання королю, щоб той розглянув мою справу!
— Ваша дружина, кажете, — Ґлокта сумно всміхнувся. — Ваша дружина — напрочуд вродлива жінка. Вродлива і молода. Здається мені, навіть замолода для вас. Здається мені, що вона скористалася можливістю позбутися вас. Що вона показала нам ваші бухгалтерські книги. Всі до одної.
Обличчя Ревса побіліло.
— Ми переглянули їх, — Ґлокта показав на уявний стос паперів зліва, — а потім переглянули й інші, у скарбівні, — показав інший стос справа. — І уявіть собі, яким було наше здивування, коли суми з якогось дива не зійшлися. Крім цього, було зауважено нічні візити ваших працівників до складів у старому кварталі, незареєстровані малі човни, хабарі службовцям, підробка документів. Мені продовжувати? — запитав Ґлокта, зі щирим осудом похитуючи головою. Товстун хапнув повітря й облизав губи.
Перед в’язнем поклали перо і чорнило, а також заяву-зізнання, детально заповнену чудовим, акуратним почерком Фроста — залишалося поставити лише підпис.
«Я його випатраю тут і зараз».
— Зізнавайтеся, Ревсе, — тихо прошепотів Ґлокта, — і безболісно завершимо цю чорну справу. Зізнавайтеся і назвіть своїх поплічників. Ми й без того знаємо, хто вони. Так нам усім буде легше. Я не хочу тебе калічити, повір — це не потішить мене.
«Ніщо не потішить».
— Зізнайся. Зізнайся і тебе пощадять. Заслання в Енґлію не таке страшне, як його малюють. Там теж можна насолоджуватися життям, а заодно і щоденною чесною працею на службі в короля. Зізнавайся!
Ревс дивився на підлогу, облизуючи зуб. Ґлокта відкинувся на спинку стільця і зітхнув.
— Або не зізнавайся, — додав він, — і тоді я принесу інструменти.
Фрост підійшов ближче, і його широка тінь закрила обличчя товстуна.
— Біля доків знайшли тіло, — тихо мовив Ґлокта, — опухле від морської води і страшно, страшно понівечене… таке, що й годі впізнати.
«Уже готовий говорити. Він повний, стиглий, от-от лусне».
— Коли покалічили — до чи після смерті? — запитав він спокійно у стелі. — До того ж ким був загадковий покійник — чоловіком чи жінкою? — Ґлокта знизав плечима. — Хто його знає?
У двері різко постукали. Обличчя Ревса смикнулось на звук, знову сповнившись надії.
«Ну не зараз же, чорт забирай!»
Форст підійшов до дверей і ледь-ледь прочинив їх. Йому щось сказали. Зачинивши двері, Фрост нахилився, щоб прошепотіти це щось Ґлокті на вухо.
— Тсе Феверар, — почулося нерозбірливе шамкання, з якого Ґлокта зрозумів, що за дверима стоїть Северард.
«Що, вже?»
Ґлокта усміхнувся і кивнув, немов це були гарні новини. Обличчя Ревса дещо спохмурніло.
«Чому чоловік, який займався таємною справою, не здатен приховати свої емоції в цій кімнаті?»
Але Ґлокта знав, чому.
«Важко залишатися спокійним, коли ти переляканий, беззахисний, самотній, як перст, а твоя доля в руках людей, які не відають милосердя. Кому не знати цього краще, ніж мені?»
Він зітхнув і, надавши голосу найапатичнішого тону, спитав:
— Ти бажаєш зізнатися?
— Ні!
В свинячих очках в’язня знову спалахнула непокора. Він не зводив настороженого погляду та мовчки посмоктував зуба.
«Несподівано. Дуже несподівано. А втім, ми тільки почали».
— Що, муляє зуб, Ревсе?
Ґлокта знав про зуби геть усе. Над його власним ротом попрацювали кращі з кращих. «Або гірші з гірших — це ще як подивитись».
— Схоже, мені доведеться зараз тебе покинути, але я подумаю про твій зуб. Я гарненько поміркую, що з ним робити. — Він взявся за палицю. — Я хочу, щоб ти подумав про мене, про те, як я взяв близько до серця твій зуб. А ще хочу, щоб ти гарненько поміркував про підписання зізнання.
Ґлокта незграбно підвівся, випростовуючи хвору ногу.
— Втім, гадаю, що тобі може бути достатньо і звичайного мордобою, тож залишу тебе на півгодини в товаристві практика Фроста.
Рот Ревса викруглився — від здивування у нього відібрало мову. Альбінос підняв стілець разом із товстуном і повільно розвернув його до себе.
— У цій справі він,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «На лезі клинка», після закриття браузера.
