Читати книгу - "На лезі клинка"

безумовно, найкращий.

Фрост дістав пару пошарпаних шкіряних рукавичок і взявся акуратно натягувати їх на свої грубі білі руки, палець за пальцем.

— Ти ж завжди любив мати все найкраще, еге ж, Ревсе?

Ґлокта рушив до дверей.

— Зачекай! Ґлокто! — заволав Ревс через плече. — Зачекай, я…

Практик Фрост затиснув рот товстуна рукавичкою і приклав палець до своєї маски.

— Ш-ш-ш, — шикнув він. Двері, клацнувши, зачинились.

Северард прихилився до стіни в коридорі, сперши одну ногу на штукатурку. Він немелодійно насвистував під маскою і водночас погладжував своє довге тонке волосся. Коли в дверях з’явився Ґлокта, він випростався і легенько вклонився, а бісики в його очах видали усмішку.

«Постійно він усміхається».

— Очільник Келайн бажає вас бачити, — мовив він із помітним акцентом простолюдина, — і, як на мене, він ще ніколи не був таким сердитим, як сьогодні.

— Северарде, бідолахо, ти, мабуть, добряче налякався. Шкатула у тебе?

— Так.

— Дістав звідти щось для Фроста?

— Дістав.

— І для своєї дружини, сподіваюсь, теж?

— О, так, — сказав Северард, а його очі заблищали сильніше, ніж зазвичай. — Моя дружина житиме в достатку. Якщо вона у мене колись буде.

— Добре. Я поспішу відповісти на виклик очільника. Коли мине п’ять хвилин з початку мого візиту, зайдеш зі шкатулою.

— Просто ввалитися до нього в кабінет?

— Можеш хоч пику його почикрижити ножем, мені байдуже.

— Буде зроблено, інквізиторе.

Ґлокта кивнув і розвернувся, щоб іти собі, аж нараз обернувся.

— Тільки не треба насправжки його чикрижити, гаразд, Северарде?

Практик усміхнувся очима і вклав свій страшний ніж назад у піхви. Ґлокта закотив очі до стелі, а тоді пошкандибав, постукуючи ціпком по плитах і тамуючи біль у нозі. Цок, стук, біль. Такий був ритм його ходьби.

Кабінетом очільнику слугувала велика і по-багатому опоряджена горішня кімната в Будинку питань — кімната, в якій все було надто великим і надто пишним. Одну із обшитих дерев’яними панелями стін займало велетенське, вигадливе вікно, з якого виднілися чепурні сади у внутрішньому дворі. Посеред барвистого килима, привезеного з теплих екзотичних країв, стояв не менш велетенський і химерно оздоблений стіл. А над величним каміном, всередині якого догорав маленький кволий вогник, висіла голова кровожерної звірюки з якоїсь холодної і не менш екзотичної місцини.

Утім, на фоні самого очільника Келайна його кабінет здавався дрібним і сірим. Це був дебелий, червонощокий чолов’яга віком під шістдесят, який із чохом компенсував рідіюче волосся пишними, сивими бакенбардами. Його побоювались навіть члени Інквізиції, але Ґлокта не відчував до нього страху, і вони обидва про це знали.

Перед столом стояло величеньке, вишукане крісло, але очільник міряв кімнату кроками, кричучи і розмахуючи руками. Ґлокту посадили на щось безумовно дороге, але явно задумане так, щоб сидячому було максимально незручно.

«Втім, це мене не повинно непокоїти. Незручність — то моя стихія».

Поки очільник сварився, Ґлокта розважався тим, що уявляв, як над каміном замість голови кровожерної звірюки висить голова Келайна.

«Цей окоренкуватий дурень точно такий самісінький, як і його камін. З вигляду приголомшливий, а всередині пустопорожній. Цікаво, як би він зреагував на допит? Я би почав із його дурнуватих бакенбардів».

При цьому на обличчі Ґлокти покоїлася маска уваги та пошани.

— Що ж, Ґлокто, цього разу ти перевершив навіть самого себе, скажений каліко! Коли мерсери дізнаються про це, вони з тебе шкуру здеруть!

— З мене вже здирали — і це лоскітно.

«Чорт забирай, закрий пельку і всміхайся. Де той пришелепуватий свистун Северард? Щойно закінчу тут, то здеру з нього шкуру».

— Ото вже молодчага Ґлокта, ото придумав, ой, тільки би не луснути зо сміху! Ухилення від сплати королівського податку!

Очільник побуряковів, настовбурчивши бакенбарди.

— Королівського податку? — закричав він, пирскаючи слиною на Ґлокту. — Та вони всі від нього ухиляються! Мерсери, спайсери[3] — всі! Кожен Господній йолоп, котрий має човен!

— Але цього разу все робилося так відкрито, очільнику. Нас це зачепило. Тож мені здалося, що варто було…

— Тобі здалося? — Келайн розчервонівся і аж пашів від гніву. — Тобі прямо сказали: не займати мерсерів, не займати спайсерів, не займати жодну з великих гільдій!

Він походжав все швидше й швидше.

«Такими темпами ти увесь килим витреш. Великим гільдіям доведеться купувати тобі новий».

— Але ж тобі здалося, га? Що ж, він має повернутися на волю! Нам доведеться його відпустити, а тобі — повчитися просити вибачення на колінах! Ну і ганьба! Ти віддав мене на глум! Де він зараз?

— Я залишив його в товаристві практика Фроста.

— Цієї шамкаючої тварини? — Очільник у розпачі вчепився за волосся. — В такому разі вже нічого не вдієш, га? Він буде схожий на казна-що! Не можна відправляти його на волю в такому вигляді! Тобі гаплик, Ґлокто! Гаплик! Я негайно йду до архілектора! Негайно!

Раптом широкі двері розчахнулись, ідо кімнати  неквапливою ходою увійшов Северард із дерев’яною шкатулою у руках.

«Саме вчасно».

Очільник, роззявивши від гніву рота, мовчки дивився, як Северард грюкнув шкатулою об стіл, від чого у ній аж щось брязнуло.

— Що це у дідька має озна…

Северард відкинув кришку, і Келайн побачив гроші.

«Всі ті прекрасні грошенята».

Він затнувся на півслові, а його рот завмер, силячись сформувати наступний звук. Спершу він виглядав здивованим, тоді спантеличеним, і, зрештою, настороженим. Келайн стиснув губи і поволі опустивсь у крісло.

— Дякую, практику Северарде, — сказав Ґлокта. — Можете йти.

Поки Северард неквапливо виходив, очільник замислено погладжував свої пишні бакенбарди, а його обличчя поступово прибирало звичного рожевого відтінку.

— Конфіскували у Ревса. Тепер це, звичайно, власність Корони. Я вирішив, що варто вручити шкатулу вам, як моєму безпосередньому керівнику, щоб ви передали її у скарбівню.

«Або щоб ти купив ще більшого стола, кровопивце».

Ґлокта нахилився вперед, склавши руки на колінах.

— Гадаю, ви могли би сказати, що Ревс зайшов надто далеко, що ним почали цікавитись, що потрібен був показовий приклад. Зрештою, не можна, щоб всі думали, ніби ми нічого не робимо. А цей арешт налякає великі гільдії, поставить їх на місце.

«Це налякає великі гільдії, щоб ти зміг доїти їх ще сильніше».

— І ви завжди можете сказати, що я скажений каліка, і звинуватити в усьому мене.

Ґлокта бачив, що очільнику це починало подобатись. І хоча той намагався цього не виказувати, але його бакенбарди тремтіли від побаченої купи грошей.

— Гаразд, Ґлокто, гаразд. Нехай. — Він простягнув руку й обережно закрив шкатулу.

— Але якщо ти ще колись надумаєш вчинити щось подібне… порадься спершу зі мною, добре? Я не люблю сюрпризів.

Ґлокта із зусиллям підвівся і пошкандибав до дверей.

— А, і