Читати книгу - "Синій зошит"

вміють вилущити з соломи нашої юдолі зерно радости і передати се словом, барвою чи нутою. Вони яко ті блаженні, що ганяються за мрією і обіймають тіні…

Для сього треба мати не лише поклик, але й мужність.

Відкрити себе — цілком, у повну силу — можна лише чужим. Але не близьким, тим більше — не рідним. Ти їм знайомий до дрібниць і подивувань від тебе не чекають. Як і від себе. А світові ти чужий і осібний, тому цікавий. Бути самим собою в чужорідному гурті легше, ніж у рідному.

Знатне ліпше видиться на відстані.

Ми, українці, стійкі в трьох речах: у працелюбстві — на себе; у відчутті громади — для когось; у молитовній вірі — для Бога. Себто, ми власники-осібники, волелюбні й боголюбні.

Тому українці є європейцями.

Велика рятівна мудрість у тому, щоб не чекати подяки за заслужене; не чекати добра за добро; не чекати повернення боргів, але самому борги повертати.

Мудрість самозбереження.

Всяке діло піде легше й веселіше, якщо назвати його — служінням.

Просте слово, а як служить!

Від чого просвітні наші дні

— Чи буде ще просвіток моїм дням? — палко допитувався я в мудрого монаха, з яким сидів у таборі на Колимі.

— Буде, — відповів він.

— Гадаєте, що так хоче Бог?

— Так хочеш ти, — сказав він і повернувся у свій куток до молитви.

Чекають щастя примарного, проминаючи божисті дні…

Так чапля чекає дощу, стоячи по коліна у воді.

Майстерність і досвід — не браття. За незрілого мастака я десять досвідчених ремісників дам. Бо вправність — часто вроджене обдарування або здобуте світотворчим вишколом і терпінням серця. І в кождому випадку се є потреба краси. Вміння мистця, до якого б ремесла не належав, у тому, щоб спохопити ображчик досконалости природи і перебити його у свої поробки. Не рука робить майстра, а надихнене серце. Він вигадує в роботі те, чого не вміє і не знає.

А досвід — то знання вчорашнього дня.

Все головне — добувай із себе. Се я часто раю тим, хто готовий мене слухати. Се я радив і молодому новинареві, що починав працю на ниві словесній.

— Як писати? — доскіпувався він.

— Верни собі очи дитинства, згадай, як і що ти видів уперше. І так опиши. І нігда нічиєї ради не слухай — слухай лише себе. Та ще — Природу. Лише Природа може творити нову природу. — А про що писати? — не вгавав той.

— Пиши про те, як і що з тобою було.

— А якщо зі мною нічого такого не було?..

Прийшла молода жінка з бідою:

— Вуйку, завагітніти не можу.

— Як із чоловіком живете?

— Як усі…

— Чи файно вам удвох на самоті?

— Та спимо вкупі…

— Не спати треба, а любитися. Відкрито любитися.

— Як се? — питає з подиву.

— Коли на людях будете, при гостині, обніми чоловіка і поцілуй. Міцно поцілуй, так, аби всього в себе втягнути.

— Якось соромно… та ще при людях.

— А не соромно в діда дітей просити?..

— Поцілувати, кажете, вуйку? Сама?

— Сама. Але дуже смачно поцілуй. Так, аби губами і серцем.

— Такі ліки?

— Такі ліки…

За рік, дочувся я, найшлося в них хлоп’ятко. А я гадав — дівча буде. Бо ж від матері бризнула іскра на сиру солому любови.

Радування можна знайти в кождій роботі. Ще замолоду літував я на полонині в колибі вівчаря Данила. Чоловік простого замісу: на слово скупий, у роботі твердий, малописьменний. Та вразила мене його причуда: струмент мав різьблений, судину для молока — розмальовану, а долівку в хижі встеляв зіллям «для паху». І то ще не все: стриг Данило овець кожду на инший копил. Я аж приглядатися став — ачей привиділося! Одна ярка стрижена повздовжніми смугами, друга — поперечними, у третьої пасма перепліталися, котрась — із кіскою ходить, чи з кучерявим борлаком, чи в залишених вовняних панчішках… Отара як писанка. Узяв я Данила в допит:

«Як сю химерію розуміти?»

Чоловік здвигнув плечима:

«Та як… Скотинка, яка не є, — а Боже сотворіння. Чому б їм, як і нам, не мати бодай якусь свою відміну? Посмійся з мене, з дурного пастуха…»

«Ти не пастух, Даниле, — сказав я йому. — Ти — пастир».

Шукаймо врадування на кожному ступі.

Дерево росте — для себе. Для себе цвіте косиця і співає птах. А нашим очам і душам від того тепло.

Можна робити щось для себе, але з таким сенсом, що се ще більше прислужиться иншим.

Золота тінь душі

Природа спершу нас кличе до життя. Потім кличе до росту, до знаття, до втіх множення, до підйому, до мандрів, до спокою… І дає нам на те сили. А далі чекає від нас віддавання. Бо природа як покликає, так і відкликає. Те, що візьмеш, колись треба вернути. От ми й вертаємо, віддаємо, а природа покволом забирає своє. Забирає дотла.

І залишиться лише те, що їй не належить: засів твого слова, твоєї любови. Золота тінь душі.

Сліпий не видить — і змирився з тим. Він усе навпомацки знаходить, силкується пізнати невидиме — і так живе, майже, як зрячий. Знаю я і глухих. Ті недочувають, сердяться на того, хто говорить тихо й невиразно. І домислюють собі недочуте… Ущербним простимо, та скілько так живуть, котрі з добрим слухом і здоровими очима! Самі собі більма ліплять і вигадують глухоту, щоб не чути голос правди.

Ліпше сліпота дії, ніж глухота обману.

Є гріхи і є огріхи. Перші заглушують ядучим бур’яном ниву життя душі, не дають сіяти Духу. А огріхи — непроорані частини поля. Так кажуть земледільці. І так могли б сказати сіячі поля духовного.

Зіб’єшся з борозни — порушиш межі.

Доброта, як сіль, як криця, як кремінь, — має бути твердою.

Моє життя — як дикі черешні. Таке ж солодке, гірке і квасне водночас. І таке ж рясне та буйне. Я й сам приживався і пускав корінь там, де инші дерева не держалися. І споро ріс, і оббілював себе цвітом, і стягував у хребет духовного стовбура терпке вино землі, і відкрито родив для кождого голодного, прикривав бездомного…

Може, тому ягоди дикої черешні так мені смакують.

Кожда птиця своїм голосом щось виражає. Курка журиться, когут нагадує, соловей тішиться, зозуля стверджує, зяблик нудиться, дятел