Читати книгу - "Синій зошит"

рахує, сорока провіщає, сова страшить, орел застерігає, фазан сердиться, гуска гонориться, журавель жаліється, галка запитує, перепілка бідкається, дрізд заманює, кулик хвалиться, ворона кличе…

Кожда птиця своїм носиком живе.

Гілочку гортензії відлучив я з куща в парку і посадив на своїй Поповій горі. На третій рік вона врешті зацвіла. Та зовсім иншим цвітом — блідим, слабеньким, як у зотлілої онучки. Тут, у напівдикій діброві, на пісному, крем’янистому глинищі їй не вистачало поживи, тепла й рятівного поливу. Гортензія по тому ще рік-другий цвіла, правда, якось скупо, приховано, ганьбливо…

Так відцвітає жінка, якій не вистачає вітамінів любови.

«Діду, у вас добрий зір?» — питає мене онука моєї сестри.

«Добрий, — одказую. — Виджу на чотири п’яді вглиб землі».

«Діду, я серйозно. Чи можете вдіти нитку в голку?»

«Можу», — кажу і одним духом засиляю нитку із заплющеними очима.

«Як се ви так годні, діду?»

«А так: для сього не треба й очей — доста повіками чути протяг, що тягне через вушко голки…»

Либонь, один лише раз я піддався заздрості. Було се в Абхазії, де ми висаджували пробні каучукові ліси. Відшуміла злива, та така, що несла гримучою рікою стовбури дерев і трупи звірів. Я йшов вуличкою і раптом учув стогін. Людський стогін. Крізь густий живопліт ірги та жимолості побачив я нужденного чоловічка — забрьоханого, мокрого, босого і в дірявих штанях. Ріка віроломно підмивала його дворище, забирала берег цілими грудами. А він, нещасний, пхав у ті вирви хмиз, солому, якось се перев’язував і кріпив камінням. Вода виривала з рук віхті, облизувала каміння і тягнула на дно, та все ж спадала. Чоловік воду перемагав. Довге волосся падало йому на очи, і він його відкидав, як хворост. Готовий був видерти чуприну і кинути в мощення забереги, бо матеріалу бракувало. А може, він просто не мав за що постригтися…

Я впізнав сього мегрела: він був звіроловом, доста невдатним, і все зароблене пропивав. А тепер, сам стогнучи, як зранений звір, спасав свій терен від дикої ріки. І я йому позаздрив: чоловік стояв на своїй землі і утверджував її руками, зліплював кров’ю. Нещасний, він мав яке-не-яке, але своє гніздо. А я такого не мав. І не мав тепер що спасати, не мав що захищати нігтями й зубами…

Мені було порожньо, і ноги повели мене в духан. Але сам пити я не міг. Купив жбан вина, сиру, буханець хліба і пішов до того бідаки.

«Я хочу випити з тобою і скропити вином твій берег, аби він стояв, як скала».

Мегрел ударив себе в запалу грудину:

«Добре, але я не маю горняток. Ріка забрала все начиння».

Може, він брехав, може він усе пропив…

«Не біда, — сказав я. — Будемо пити з лопухів. Лопухи залишила ріка?»

«Лопухи залишила».

І ми згорнули тверде листя в цівки і пили з них густе, як наше мовчання, вино. Нам було про що з ним помовчати…

Тоді, на чужому напіврозореному обійсті на березі чужої ріки, я загадав, що колись повернуся у свій Сріберний край і зліплю собі маленьку хижку. Свою.

Спочутливість — перша правда

Правда понад жалість — так кажуть тверді правдолюбці. Либонь, тому й тверді, що затверділи серцем. А я вважаю, що спочутливість — понад усе. З неї й починається перша правда світу. Її більше в милосерді, ніж у справедливости.

Людям треба мирволити (є таке давнє, повноваге слово), себто — давати мир і волю їх бентежним душам.

Для малодухих маю ще один пам’ятний відбиток зі своєї планиди. У поліклініці, де я склив вікна, служив немолодий уже масажист. Золоті руки мав той чоловік, я б сказав — зрячі. Бо кожду кісточку, кождий суглобик, кождий нерв хворого ті руки неначе виділи. І чинили дива. «Масаж, — казав він, — се заклинання тіла, поступове вигнання з організму зайвої, хворої речовини, переливання одної енергії в иншу. Се доторк двох кресал, що викрешують іскру життя. Ворожба рук!»

Дійство своє він починав із пальців ніг. Один палець масажував п’ятьма способами, кожду ділянку по-иншому. Десь — подушечками пальців, десь — кісточками, а десь — нігтями. Легко, вкрадливо оброблялися глибинні життєві точки, замуровані солями. І коли той панцир нарешті розтрощений — радісний біль народження пробігав нервами. Пальці його в глибинах плоті невтомно добиралися до криниць нервової сили. І ними, наче струм електричними дротами, починала колобродити обнова життя. Життя, що струменить від трепетного клубка в грудях, який ми називаємо душею.

Загад масажиста — розчистити сі животворні проходи, захаращені всяким мотлохом нашого тривку, брудом довколишнього світу і брудом власних думок. Масаж той був — як вино. Спочатку збуджував, відтак п’янив, затим розморював. Я теж, припрошений приязним масажистом, спізнав того частунку. Якщо за перших сеансів кривишся від болю і напруження, то після п’ятого ледве здержуєшся, аби не заснути під гойними руками.

Вельми поважні люди записувалися на масаж за місяці вперед. Такі знатні були в нього руки! Усе слава Богу, якби не одна дрібничка: на кистях чоловік мав лише по два пальці. У войну служив сапером — там і лишив инші свої шість пальців. Я насмілився його спитати:

«Як же тобі вдалося дійти такого чину?»

«Після лікування добрий доктор-полковник хотів мені, каліці, помогти, дати якусь роботу в шпиталі: «Ким би ти хотів бути, хлопче? Лише не кажи, що масажистом». Усі довкола так зареготали, що я твердо вимовив: «Хочу бути масажистом». І ось я тут…»

Отже, солодкі мої,думаймо про те, чого хочемо, а не про те, чого не хочемо.

«Ти перейшов світ — і зберігся, — дивуються декотрі. — Як се тобі далося?»

«Бо я світом ішов, а був понад світом».

«Як се розуміти?»

«Дивився на світ ніби Згори — світлим взором. Так, як Господь раяв: світло твого тіла — очи».

Ми є такими, якими видимо світ. Яким би світ не був, не забуваймо, що він — Божий.

«Ти походив немало чужиною, — допитуються инші, — та все-таки вернувся домів. Чому?»

«Потяг далини солодкий. Мандри дають знаття і досвід, але правдиві знахідки мудрости і радости — дома».

Хвороби не бійся. Стрічай її, як дощ, котрий має щось промити; як спеку, яка має щось випалити; як вітер, що має дещо розвіяти. Наша природа, як і природа велика, має споріднені закони.

Дні нездоровля можуть стати великими днями