Читати книгу - "Дівчата з 13-ї вулиці"

— Сорі, форс-мажор… — задихано мимрить вона.

— Нічогенька сережка, — зауважує Агнешка.

— Кліпса.

Клаудія знімає кліпсу й простягає Агнешці, яка негайно чіпляє її на вухо.

— І як?

— Супер.

— Позичаю.

— Ага.

Клаудія ледь помітно кривиться, їй уже трохи шкода, що вона отак похвалилася материною кліпсою, бо тепер Агнешка носитиме її в «Променаді» й узагалі невідомо, чи колись поверне. Бо слово «позичаю» в неї несумісне з «віддам».

Дівчата висідають на кінцевій і переходять на другий бік вулиці. Спершу йдуть до «Реалу». Тут не так шикарно, як у «Променаді», зате майже завжди можна щось поцупити: батончик, маленьку пачку чипсів, шоколадку. Часом навіть щось купують, аби ніхто не здогадався, але цього разу, певне, ні, зрештою, звідки на все грошей набрати?

Шукають кошики й приєднуються до решти відвідувачів. Незважаючи на ранню пору, у супермаркеті чимало покупців. Приваблені акціями на шкільне приладдя, вони риються у великих металевих контейнерах. Дівчата байдуже розглядають зошити — канікули ще не закінчилися. Зрештою Агнешка бере перший-ліпший і кидає до кошика Клаудії.

Агата лежить на ліжку, втупившись у стелю. Можна встати, але навіщо? Можна перевернутися на другий бік, але це теж не має жодного сенсу. Ніхто від неї нічого не вимагає. Сама вона теж нічого від себе не хоче. Годинник показує дванадцяту. Єдиний плюс у всій цій ситуації — це те, що вдома ще довго нікого не буде.

Нудьга.

Безнадія.

Сірість.

Зосина кар’єра вже давно визначена наперед: дівчина стане лікарем. Так вирішили батьки й бабуся. Усі вони лікарі, тож донька продовжить родинну традицію. Може, їй дозволять самій обрати спеціалізацію, а може, і тут позбавлять дівчину права вибору.

От тільки Зося не бачить себе лікарем. І говорила їм про це не раз, особливо, коли була меншою. Але тепер не знаходить у собі сил сперечатися. Тим часом за кілька днів почнеться другий клас гімназії. Треба помалу думати, який обрати ліцей. Зося аж холоне від думки, що батьки знову вирішать усе самі, а їй залишиться тільки змиритися з їхнім безпомильним вибором.

Їй так хотілося б попрохати в когось поради, допомоги. Хочеться комусь звіритися, навіть поплакати на чиємусь плечі, але немає кому. Зрештою, якби навіть така людина й знайшлася, Зося вирішила би, що її проблеми занадто несерйозні, щоб забивати ними комусь голову. Дівчина вважає, що не можна ділитися своїми негараздами, а від того, що про них дізнався хтось іще, їй точно було би соромно.

Тому, виконавши всі завдання з маминої записки, вона сяде в садку із книжкою й заглибиться у вигаданий світ, щоб утекти від самої себе.

Клаудія з Агнешкою вештаються «Променадом». Набрали цілі оберемки лахів у «Н&М», може, вдасться щось винести під власним одягом? А якщо й ні, то приміряти теж дуже приємно. Дівчата регочуть до знемоги або схвально кивають головами. Удають, що забули, скільки грошей на картці. Нуль, бо в жодної з них картки немає, але це такий дріб’язок. «Променад» дозволяє їм скуштувати кращого життя, дарує відчуття дорослості, яка для них давно стала таким собі світлом у тунелі. Вони мріють заснути й прокинутися у свій вісімнадцятий день народження, відразу почати той радісний шерег днів, коли більше не буде школи, щоденного нарікання старих, постійного браку бабок, вигадування, куди йдеш, навіщо й коли повернешся, зрештою, вони однаково не дотримують жодних обіцянок. З надією чекають моменту, коли нарешті будуть вільними. Коли дозволено буде геть усе.

Клаудія трохи здивована, що Агнешка хоче з нею товаришувати. Саме вона. Усі знають, що в її старих бабла як гною, сама Ага теж нікому нічого не винна. Могла б собі знайти кращу компанію, приміром, Патрицію. Але вона обрала Клаудію. Ну, класно, і взагалі. Принаймні на пиво й до пива їй ніколи не бракує. Вечірки Агнешка теж влаштовує некислі. Щось у цьому всьому не так, проте наразі Клаудія ще не знає, що.

Агата встає й ліниво потягується. Визирає у вікно. Вона нічого не сподівається, як і щодня, дивиться на будинок напроти. Дівчина живе тут майже рік, і їй здається, що там відбувається щось дивне. Власне, там не діється нічого.

Будинок явно досить старий, зведений у стилі, у якому зараз ніхто не будує, хоча, якщо добре придивитися, можна знайти архітектурну спорідненість між будинком Гібона й тим, що стоїть по той бік вулиці. Обидва мають прямі лінії, мінімум оздоб, жодних там колон, кольорової черепиці, віконечок на горищі й напівкруглих балкончиків. Їхній дім більший. Гібон купив обидві половини будинку й перетворив усе на велетенський ангар, планує навіть майданчик для гелікоптера, проте досі не дійшов до такого збочення. Хоча, якби спробував, сусіди точно б його лінчували, і Агата нарешті мала би спокій.

Будинок по той бік вулиці — це найпохмуріший дім, який лише можна уявити. Агата ніколи не бачила там людей. Часом крізь щільні штори й жалюзі пробивається тьмяне світло слабенької лампочки, от і все. Жодних мішків зі сміттям, жодних доставок піци, ніхто не косить траву в садку, не відчиняє хвіртку, не паркує машину біля будинку. Агата, яка завжди мала пристрасть до жахастиків, заселила будинок духами або таємничою сектою. Уявляє собі, як колись відкриє похмуру таємницю, може, навіть зніме фільм про зловісний дім та його мешканців, які ховаються від усіх. Та наразі вона не знає, із чого почати. Стояти біля вікна нудно, і за кілька хвилин Агата йде геть.

Якби вона витримала трохи довше, то побачила би, як ворота похмурого дому раптом відчиняються, біля нього зупиняється чорне ауді, звідти виходить чоловік у костюмі, витягає з портфеля ключі, довго копирсається ними в замку, нарешті заходить досередини.

Тим часом Агата вже вбрала чорні стрінги й чорний бюстгальтер і тепер думає, котру зі своїх, так само чорних футболок, надіти сьогодні. За мить вона зійде на кухню, відкриє холодильник, промовисто